24 червня. Учні школи № 2 міста Щастя Луганської області йдуть до центрального майдану міста — Площі Миру — щоб відсвяткувати випускний. (c) Анастасія Власова. Усі права захищені. Одного спекотного червневого дня весь одинадцятий клас школи № 2 міста Щастя, вдягнений у бальні сукні та костюми, вирушив до центру міста, що знаходиться десь в 15 хвилинах їзди від українського фронту і окупованого Луганська. Підлітки з Щастя у супроводженні батьків, учителів і друзів пройшлися ходою по зелених вулицях містечка, уздовж яких стояли сотні людей, що прийшли привітати їх. Ті, хто був не в змозі вийти з дому, дивилися з балконів. Після промов, що тривали понад годину, клас станцював вальс на центральному майдані під оплески майже всього міста.

У 2014 році, коли почалася війна між українськими військовими силами та сепаратистами, що їх підтримує Росія, цим випускникам (які зараз вступають у добу повноліття) було по 12-13 років. Це болюча тема, її обговорюють рідко, і навіть коли обговорюють, то не надто детально. Ці підлітки презирливо ставляться до розмов про політику — вона, на їхню думку, не рахується зі звичайними людьми і не здатна їх зрозуміти.

Цей випускний вечір був рідкісною, радісною подією. Минулого року люди не збиралися на свято, бо чули грім артилерії

Як це зазвичай буває в Україні, клас святкував свій випуск з батьками та вчителями цілу ніч до сходу сонця в актовому залі місцевого технічного коледжу. «Ми так пишаємося нашою дочкою, – каже Раїса Векслер, мама Діани - одної з трьох цьогорічних золотих медалістів міста. – Це тільки початок».

Цей випускний вечір був рідкісною, радісною подією. Минулого року люди не збиралися на свято, бо чули грім артилерії. Обстріли відбуваються нерегулярно - то один раз за півроку, а то кілька разів протягом одного тижня. Снаряди падають головним чином на околицях міста, але рівень влучності в артилеристів низький, тож може статися що завгодно.

23 червня. Учні школи № 2 міста Щастя танцюють вальс на Площі Миру. (c) Анастасія Власова. Усі права захищені.У серпні 16-річний Ілля Гудзоватий (для друзів — Ґудзик) їхав через місто на своєму мотоциклі разом із другом. Раптом перед ними почали падати снаряди. Ґудзик стрибнув у найближчий кущ, а його друг ліг на землю, намагаючись сховатися за мотоциклом. «Коли я ходжу містом, – каже Ґудзик, – то думаю: те, що я живий — це, мабуть, доля».

Ці підлітки не висловлюють просепаратистських настроїв. Але їхні патріотичні почуття стосовно України тепер назавжди будуть затьмарені досвідом життя під владою батальйону «Айдар», який відкинув війська сепаратистів назад у червні 2014 року. Десятикласник Ілля Шликов згадує, що одного разу бійці з «Айдару» почали стріляти в повітря через те, що касир у головному супермаркеті міста відмовився продавати їм алкоголь.

Згідно зі звітом Міжнародної Амністії, батальйон діяв «практично без наглядy та контролю», вчиняючи воєнні злочини у Щасті та навколишніх містах. За словами мешканців Щастя, ця діяльність тривала до весни 2015 року, тобто до того часу, поки добровольчі військові формування не включили до української армії. Генеральний Прокурор України розслідував діяльність батальйону на підставі показань свідків про пияцтво, грабування пустих квартир та свавільні затримання людей, але дату судового засідання так і не було призначено. Яна Капуста, офіцер групи цивільно-військового співробітництва у Щасті, каже, що стосунки батальйону з місцевим населенням трохи покращилися: «Я думаю, тепер з нами погодяться розмовляти 40 відсотків людей».

1 червня. Дівчата зі школи № 2 сидять біля каналу, святкуючи закінчення школи. (c) Анастасія Власова. Усі права захищені.Події 2014 року розгорталися з неймовірною швидкістю. Мешканці Донбасу здебільшого були спантеличеними, розгубленими спостерігачами, що чіплялися за різні наративи (у тому числі російську пропаганду) в пошуках пояснень. Як розповіла мені за обідом Юлія, мама Іллі, коли все це почалося і обстрілів було дуже багато, вони абсолютно не розуміли, що відбувається. Вони спали на простирадлах у коридорі та дзвонили всім сусідам, щоб дізнатися, куди влучив снаряд.

Але саме такі містечка, як Щастя, були засуджені українськими ЗМІ за «гостинність» до Путіна у 2014 році. На думку журналістів, місцеве населення не змогло запобігти перевороту тому, що воно саме як мінімум підтримувало — якщо не допомагало підготувати — російське вторгнення. Цю репутацію місту частково створив батальйон «Айдар»: він затримував місцевих жителів, якщо йому здавалося, що вони воюють на боці супротивника.

Cаме такі містечка, як Щастя, були засуджені українськими ЗМІ за їхню «гостинність» до Путіна у 2014 році

І все ж учителі школи № 2 запрошують «Айдар», і досі розташований у місті, на святкування Дня Волонтера. Роблять вони це, за словами підлітків, тому, що відчувають себе зобов’язаними демонструвати свою проукраїнську орієнтацію. Випускниця Анастасія Саранча каже, що спілкування між вчителями та військовими проходить ніяково та вимушено. Ось як вона описує День Волонтера у грудні минулого року: «Вони прийшли з собаками та автоматами. Вони просто стояли в вестибюлі і змушували нас відповідати на їхні вигуки «Слава Україні».

Після уроків найбільш хвацькі підлітки міста беруть участь у військово-спортивній грі «Джура», протягом якої вони виконують вправи, марширують з українським прапором і співають патріотичні пісні. Ця гра почала набувати популярності в школах з того моменту, як почалася війна. Це можна частково пояснити президентським указом і деякими рекомендаціями міністерства освіти від 2015 року, які заохочували навчальні заклади проводити цю гру «з метою удосконалення змісту, форм та засобів патріотичного виховання учнівської молоді». Учні міста Щастя кажуть, що вони беруть участь у цій грі тому, що це хоч якась розвага у містечку з обмеженим Інтернетом та мобільним покриттям, а не тому, що вона є проявом патріотичних почуттів.

Ілля Ґудзоватий та його шкільні приятелі марширують, готуючись до військово-патріотичної гри «Джура». (c) Анастасія Власова. Усі права захищені.Хоча підлітки уникають розмов про війну, але деякі з них зізналися, що приймають заспокійливі засоби, щоб заснути. Властиві їхньому віку стреси, пов’язані з плануванням майбутнього, ускладнюються війною та думкою про розлуку з родиною. Вони скаржаться на журналістів, які питають про їхні погляди на Україну і на іншу сторону конфлікту, або ж просять розповісти про травматичний досвід. Від таких питань вони почуваються ніяково.

Більшість місцевих підлітків планує навчатися в Україні, але дехто, можливо, поїде до Росії. Алім Алімов хоче вивчати фотографію в Києві, але його мати не цікавиться мистецтвом. Вона хоче, щоб він вивчав економіку у Москві, де в нього, як і в багатьох інших мешканців Луганщини, є родичі. «Вона сказала, що я ніколи в житті не вивчу українську. Вона знає моє слабке місце», – жартівливо каже він, маючи на увазі мовні вимоги вступу до українських університетів.

Катя, двоюрідна сестра Іллі, живе в Луганську. Вона приїхала до Щастя на літо. Коли почалася війна, вони з мамою оселилися в Луганську, щоб жити разом із маминим партнером. Катин опис шкільної програми у так званій Луганській Народній Республіці здивував нас. Як і можна було очікувати, судячи з відео ЛНРівської пропаганди, учні співають національний гімн ЛНР та цілий рік займалися історією Луганської області, а також протягом семестру вивчали історію Батьківщини, тобто Росії. Але вони також мають три години української мови на тиждень; крім того, школа віддала їм вже неактуальні підручники з історії України.

31 червня. Місто Щастя. Аліна Тарасенко, Діана Фоменко та Адель Красовська перевдягаються перед початком вистави до Дня дітей. (c) Анастасія Власова. Усі права захищені.У якомусь сенсі життя юнаків у ЛНР є дзеркальним відображенням життя їхніх ровесників по інший бік кордону. Катя, яка мріє вільно мандрувати, каже, що вона та її друзі найчастіше гуляють південною частиною Луганська, більш віддаленою від лінії фронту. Ілля та його друзі гуляють північними районами Щастя. По обидва боки кордону діє «комендантська година» — десята вечора, — і щоб кудись піти, їм доводиться витрачати кілька годин, отримувати письмовий дозвіл батьків та проходити через десятки блокпостів.

Коли ми спитали Катю, чи бойовики ЛНР патрулюють вночі, вона відповіла: «Бойовики? Ви маєте на увазі солдатів? Так, здебільшого так».

Цього року відбулися перші всеукраїнські дебати про майбутнє територій, які контролюють сепаратисти. Президент Петро Порошенко та секретар РНБО Олександр Турчинов стверджують, що Україна мусить домагатися реінтеграції цих територій і що якщо Україна визнає їх окупованими, як запропонували інші учасники, вона ще сильніше штовхне їх у «руки Росії». Враховуючи те, як реальний досвід людей, що живуть у зоні воєнних дій (навіть на боці, який контролює Україна), відрізняється від уявлення про війну, поширеного в усіх інших регіонах України, реінтеграція буде нелегким завданням.