Від редакції. Ця стаття – друга в серії матеріалів про культурну взаємодію між Росією та Україною. Тут ви можете почитати про проект та його завдання.

Національні культури в СРСР виконували ідеологічну, орнаментальну роль – вони мали демонструвати не мистецтво, а «дружбу народів». Тому масовий образ національних культур носив «етнографічний» характер. Образ Української РСР в цьому сенсі нічим не відрізнявся від образів інших національних республік.

Типовим телесюжетом радянських часів був виступ українського хору чи танцювального колективу: артисти в національних костюмах синхронно повторюють рухи або відкривають рот. Більшість радянських людей саме так і сприймала, і досі сприймає, Україну: слухняна країна, що танцює та співає у такт із Москвою.

У 1991 році, після розпаду СРСР, культурний обмін роздвоївся на офіційний та неофіційний «рукави»

У 1991 році, після розпаду СРСР, культурний обмін роздвоївся на офіційний та неофіційний «рукави». За інерцією ще продовжували працювати офіційні механізми «дружби народів». Наприкінці 90-х між Москвою та Києвом курсували «поїзди дружби». Культурні програми виглядали так само, як колись по телевізору: танці, пісні, заздоровні тости – тільки на сцені Кремлівського палацу з’їздів у Москві стояв прапор вже не Української РСР, а незалежної України. Спочатку в цьому вбачали безперервність, ознаку того, що у стосунках між народами «нічого не змінилося».

Однак сам формат заходів, що являли собою принесіння метрополії культурних «дарів», поступово занепадав. Ці заходи лаяли й в Україні, оскільки вони продовжували транслювати образ фольклорної «меншої сестри». Цей образ відтворювався у численних телефільмах і проектах російського телебачення – як, наприклад, «Старые песни о главном» наприкінці 90-х. 

Мода на українське

Водночас з’явилася і неофіційна культура. Її символом став кримський KaZантип (1992) — найвідоміший фестиваль електронної музики на терені колишнього СРСР. Це була територія надсвободи – там підліток 90-х міг дозволити собі навіть більше, ніж у тогочасній Москві або Києві. Іншими, не менш важливими, символами російсько-українського культурного обміну 90-х стали українські рок-гурти "Воплі Відоплясова" та "Океан Ельзи".

Українська поп-музика була своєрідна, мала особливий шарм – і в той самий час була зрозумілою для Росії «без перекладу». Популярність української музики наприкінці 90-х породила моду на все українське; українська культура в очах нового покоління росіян вже не була вторинною.

Численні музичні фестивалі й марафони, ефіри радіостанцій у 1990-2000 роки неможливо було уявити без українських поп-артистів. У це важко повірити сьогодні, але ще п’ять років тому величезний стадіон «Олімпійський» у Москві підспівував Святославу Вакарчуку українською: «Відпусти».

Популярність української музики наприкінці 90-х породила моду на все українське

Механізми комунікативної теорії Габермаса тут працювали природним чином: поп-культура ідеально привчала розуміти Іншого. Мода на українську поп-культуру сприяла визволенню від імперського синдрому – причому в максимально тактичній, комфортній формі.

Євробачення-2007: Вєрка Сердючка з піснею "Dancing lasha tumbai". (c) Johannes Simon / Getty Images. Всі права захищені.Музика краще за політиків та державних програм будувала мости, привчала жити окремо, але дружньо – по-сусідському і рівноправно. Втім, у поп-музиці образ української культури не виглядав чимось єдиним. Якщо переможниця «Євробачення» 2004 року Руслана Лижичко транслювала образ сучасної, модерної України, то творчість Вєрки Сердючки (образ, створений Андрієм Данилко) – свідомий кіч, автошарж України.

Деякі розуміли це як постмодерністський прийом; інші сприймали напряму. Сердючка виконувала пісні суржиком  – сумішшю української та російської, що підсилювало ефект «впізнавання». Незважаючи на вдавану примітивність пісень, це була карнавальна, діалогічна культура, відкрита будь-яким трактовкам.

Але цей самий кічевий, навмисно знижений, образ України (точніше, «типової українки») грав на руку носіям імперської свідомості: це був образ тієї самої «весільної», фольклорної України, як у часи СРСР.

Літературні питання

У 90-ті роки в Росії з’явилися книги українського письменника Андрія Куркова, а в 2008 році його роман «Нічний молочник» увійшов до «довгого списку» російської літературної премії «Національний бестселер». Курков став символічним мостом між пострадянськими Росією та Україною. Варто відмітити, що культура сама обрала найм’якший варіант привчання до художньої та політичної ситуації: Курков – український письменник, але пише російською.

На початку 2000-х у Росії виник інтерес до нової української літератури

Крім того, на початку 2000-х у Росії виник інтерес до нової української літератури: в першу чергу це стосувалося «станіславської школи» (група письменників та художників-постмодерністів з Івано-Франківська, до 1962 року – Станіслава). Це був незвичний для російського читача образ України. Видання у Росії перекладів «станіславської школи» (Юрій Андрухович, Юрій Іздрик, Тарас Прохасько) означало визнання не тільки української мови, але й самобутності української культури, світогляду.

Музика краще за політиків та державних програм будувала мости, привчала жити окремо, але дружньо – по-сусідському і рівноправно.

Твори цих авторів багато в чому присвячені пострадянській рефлексії, позбавленню від тоталітарного досвіду. Перші переклади Андруховича вийшли в журналі «Дружба народов» у 2000 році – роман «Рекреації». Потім на російську було перекладено романи «Московіада» і «Перверзія». Твори Прохаська та Іздрика публікувалися в антології «Галицкий Стоунхендж» (видавництво «Эра», 2003), а також виходили окремими книгами протягом 2000-х, з’являлися публікації в журналах «Новый мир», «Вестник Европы», «Дружба народов». 

У той самий час російські читачі відкрили для себе творчість Сергія Жадана: в Росії друкувалися його романи «Депеш мод» (2005), «Anarchy in the UKR» (2008), «Червоний Елвіс» (2009), "Ворошиловград" (2012). Сенсацією став вихід роману Оксани Забужко «Польові дослідження з українського сексу». Перший його російський переклад з’явився у журналі «Дружба народов» (1998). Потім «Независимая газета» видала роман окремою книгою (2001), а незабаром його перевидало найбільше видавництво – «АСТ». Феміністичний роман «Польові дослідження…» також спростовував звичний образ України.

Сімферополь, 2015. (с) Alexander Aksakov / Getty Images. Всі права захищені.У 2007 році російське видавництво «Братонеж» випустило переклад «Солодкої Дарусі» Марії Матіос під назвою «Даруся сладкая» (переклад з української О. Мариничевої та С. Соложенкіної), а також збірку новел «Нація». Таким чином, можна сказати, що в Росії – хоча з деяким запізненням – виходили головні твори сучасних українських письменників.

Одна з основних російських перекладачів з української, Олена Мариничева (вона перекладала Забужко, Жадана, Матіос) каже: «До 2004 року українська література активно друкувалася в Росії. Але після першого Майдану видавати українську літературу ставало дедалі складніше, доводилося докладати дедалі більше зусиль».

Всі представлені в Росії українські письменники працюють із тоталітарною травмою

В середині 2000-х російське видавництво «Восток-Запад» мало план видати цілу серію української літератури: окрім Забужко, було заплановано та перекладено Марію Матіос, Юрія Винничука, Олександра Ірванця, Василя Шкляра. Але крім, книги Оксани Забужко, у цьому видавництві не вийшло нічого (Марію Матіос видало вищезгадане видавництво «Братонеж»). «Дві-три книги виходять – і знову ситуація змінюється», – розповідає Мариничева, маючи на увазі політичну ситуацію. Більшість українських книг виходила в невеликих видавництвах. 

Зважмо, що всі представлені в Росії українські письменники працюють із тоталітарною травмою. Важливо й те, що інтерес російських читачів викликала саме «інша Україна». У російській літературі такий напрямок не з’явився: тамтешній письменник скоріше намагається примирити тоталітарний досвід із сучасним – і таким чином табуює та заганяє травму до підсвідомості. У цьому полягає суттєва відмінність російської літератури від української.

Подвійне громадянство

Важливо також згадати про феномен «двокультурності», про тих представників культури, що існували начебто між Україною та Росією.

Традиційна українська естрада, яка виконувала пісні російською (Таїсія Повалій, Ані Лорак, дует «Кролики») успішно інкорпорувалася в російську естраду. Інший унікальний приклад – творчий тандем братів Меладзе, співака та композитора: народилися у Грузії, потім жили в Україні. Незабаром Валерій переїхав до Росії, Костянтин осів в Україні, залишаючись автором та композитором усіх творів, які виконував брат. У 2000 році Костянтин заснував гурт «ВИА Гра», однаково популярний в Росії та в Україні; він був продюсером телепроектів з обох боків кордону.

Офіційні канали культурного обміну, свідомо чи несвідомо, відтворювали саме традиційний, «етнографічний» – і тому підлеглий – образ України.

У 2014 році в Росії не було видано жодної української книги

Варто окремо згадати про існування театру «між двох культур». Український драматург Наталія Ворожбит народилася в Києві, у 2000 році закінчила Літературний інститут і прожила десять років у Москві, де стояла у витоків «нової драми» та московського «Театр.doc».

П’єси іншого київського драматурга, Максима Курочкіна, успішно йшли у 90-х - 2000-х роках у московських театрах. Український режисер Андрій Жолдак, праправнук драматурга Карпенко-Карого, вчився у художній школі ім. Шевченка в Києві, закінчив ГИТИС у Москві, і з 1991 року поставив більше, ніж 10 вистав, у Росії – в тому числі «Чайку», «Москву – Петушки» (за поемою Єрофеєва), оперу «Євгеній Онєгін» у Михайлівському театрі (Санкт-Петербург). Він ставив Чехова й Достоєвського у Києві, «Один день Ивана Денисовича» та Тургенєва в Харкові, «Тараса Бульбу» в Петербурзі, Достоєвського та Єрофеєва в Румунії, Толстого й Чехова, оперу Чайковського – у Фінляндії, Достоєвського в Німеччині. Український режисер водночас є і людиною світу, свого роду «мостом розуміння», справжнім культуртрегером.

Наприкінці 2013 року в Росії вийшов новий роман Оксани Забужко «Музей покинутих секретів» (у перекладі Олени Мариничевої), але його майже не помітила критика – його затулили Майдан та війна.

У 2014 році в Росії не було видано жодної української книги.

Після Майдану 

У 2015 році в Москві було випущено збірку українських письменників про війну та мир «Небо этого лета». До книги увійшли оповідання Сергія Жадана, Тані Малярчук, Юрія Винничука, Андрія Бондаря, Володимира Рафієнко, Тараса Прохасько, Юрія Іздрика, Євгенії Кононенко та інших.

Збірка вийшла у видавництві «Три квадрата» з ініціативи Людмили Улицької. Colta.ru опублікувала переклад нового оповідання Сергія Жадана, журнал «Новый мир» присвятив вересневий номер 2015 року українській літературі. Серед авторів – Маріанна Кіяновська, Василь Махно, Василь Голобородько, Таня Малярчук, Катерина Бабкіна та інші письменники, поети, критики. І вже в 2016 році у петербурзькому видавництві «Астрель» (головний редактор – Олександр Прокопович) вийшло перше російськомовне видання оповідань та есеїв Тані Малярчук «Лав – из» (у перекладі Мариничевої). 

Антивоєнна, гуманістична тема в Росії – це єдине культурне поле, де сьогодні є можливим спільне висловлювання українських і російських авторів.

У березні 2014 року в московському Театрі.doc відбулася читка документальної п’єси Наталії Ворожбит «Щоденники Майдану». Її також було включено до програми московського книжкового фестивалю, але її показ скасували – як і показ п’єси «Травоїдні» Максима Курочкіна.

У вересні 2015 року п’єсу Ворожбит «Саша, винеси сміття» поставив у Центрі імені Мейєрхольда Віктор Рижаков. Герой п’єси, полковник української армії, помер від серцевої недостатності і тепер спостерігає за тим, як його вдова Катя и падчерка Оксана готують почастунок на поминки. Потім Саша намагається воскреснути – воєнні новини доходять навіть до мертвих, – але родичі не пускають його: хай інші воюють.

У жовтні 2014 року на сцені театру імені Моссовета відбулася прем’єра вистави «На початку і наприкінці часів». Автор п’єси – Петро Алексєєв, що пише під псевдонімом Павло Ар’є, львів’янин, який живе в Німеччині. Дія розгортається у маленькому селі, розташованому майже на самому березі Прип’яті, неподалік від Чорнобильської АЕС. У цій історії йдеться про страх, про виживання.

У 2015 році Андрій Жолдак поставив «Zholdak Dreams: похитители чувств» за мотивами п’єси Карло Гольдоні «Слуга двох панів» у петербурзькому театрі ім. Товстоногова. Джерело: http://svobodazholdaktheatre.com.У 2015 році Андрій Жолдак поставив «Zholdak Dreams: похитители чувств» (за мотивами п’єси Карло Гольдоні «Слуга двох панів») у петербурзькому театрі ім. Товстоногова, а в лютому 2016 року — «Три сестры» Чехова в Александринському театрі (Санкт-Петербург). Художній керівник Александринки Валерій Фокін запросив Жолдака – українського режисера – ставити спектакль на великій сцені в рік, коли найстаріший російський театр святкує своє 260-річчя: у теперішні часи це виглядає як сильний культурний та навіть політичний жест. 

Антивоєнна, гуманістична тема в Росії – це єдине культурне поле, де сьогодні є можливим спільне висловлювання українських і російських авторів: ця тема, як це не парадоксально, об’єднує сьогодні обидві культури.

Одним з рідкісних прикладів пошуку актуальної антивоєнної риторики стала культурна ініціатива «Вітання звідти сюди», у якій взяли участь 36 російських та українських артистів: вони записували відеовітання один одному з новим 2015 роком і бажали одного – миру. Ініціатори проекту – поет і журналіст Ян Шенкман, «Новая газета», агенція «Кушнир-продакшн», інтернет-платформа Cultprostir та інтернет-телеканал «BeTV Україна». 

Майбутнє незагоєної травми 

Імідж української культури в Росії за 23 роки (з 1991 по 2014) кардинально змінився: ретрансляторами її нового образу стали приватні, неурядові структури – видавництва, промоутери, театри, фестивалі.

В якомусь сенсі цей процес відбувався природним шляхом. Саме за допомогою неофіційних культурних зв’язків можна було врешті-решт вилікувати «імперську травму» – і привчити до мирного існування в нових умовах, на рівних правах. І водночас офіційні, міждержавні канали культурного обміну свідомо чи несвідомо відтворювали саме традиційний, «етнографічний» – і тому підлеглий – образ України, таким чином культивуючи ідею про те, що Україна лишилася «такою самою».

Виявилося, що за 23 роки так і не склалася культура російсько-українського діалогу, культура рівноправних стосунків, культура взаємоповаги

На цій тезі, а також на «братстві народів» будувалася концепція офіційного культурного обміну; це була спільна риторична фігура у виступах як російських, так і частини українських митців. Однак це призвело до зворотного ефекту: теза про нерозрізненість культур і народів заохочувала в масовій свідомості зневагу до української державності. При цьому не можна сказати, що альтернативна точка зору не була представлена в Росії до 2014 року: наприклад, твори Оксани Забужко, Марії Матіос, або п’єса Ворожбит про Голодомор могли друкуватися та ставитися в Росії. Інша річ, що в порівнянні з офіційною культурною політикою це носило маргінальний характер.

Російський театральний критик Алена Карась пише про останню п’єсу Ворожбит: «Необхідно розуміти, що саме робить Наталія Ворожбит: вона свідчить, коли свідоцтво неможливе. У ситуації майже повної непроговореності історичних травм у російському та українському театрі вона намагається говорити від імені документу».

Михайло Дерегус і Сергій Репін, «Переяславська рада» (1954). (c) VisualRIAN. Всі права захищені.Це ключова теза. Історичні травми, що існували протягом багатовікової історії відносин між Росією та Україною, в обох культурах лишилися непроговореними, невідрефлексованими. При цьому ставлення до таких осіб і подій, як Іван Мазепа, Голодомор чи УПА (список можна продовжити) в Росії та Україні кардинально відрізняється. Пострадянська російська культура багато років свідомо ігнорувала ці теми, а окремі автори (такі, як Оксана Забужко) не могли змінити ситуацію загалом. 

Культури обох країн (за винятком вищезгаданих українських авторів) воліли забути про «погане» у стосунках між двома народами, а говорити про «хороше». Це мало абсолютно трагічні наслідки. Замість того, щоб відверто, серйозно говорити про спільні проблеми – і в такий спосіб лікувати рани, – обидві культури вирішили ігнорувати, забалакувати ці розриви. Усе це вийшло на поверхню тоді, коли між Росією та Україною сталася справжня драма. Виявилося, що за 23 роки так і не склалася культура російсько-українського діалогу, культура рівноправних стосунків, культура взаємоповаги.

Сьогодні стосунки між двома країнами зіпсовані на цілі десятиліття наперед – однак рано чи пізно все одно доведеться шукати точки зближення, примирення. Культура, як завжди в таких випадках, є головною дійовою особою. І саме з цього доведеться починати новий етап відносин: з проговорювання спільних травм – минулих і, на жаль, теперішніх – список яких за останні два роки збільшився в кілька разів.

Від редакції. Ця стаття – друга в серії матеріалів про культурну взаємодію між Росією та Україною. Тут ви можете почитати про проект та його завдання.