Від редакції: ця стаття - четверта в серії матеріалів про культурну взаємодію між Україною та Росією. Тут ви можете прочитати про проект та його завдання.

Будь-яку розповідь про Львів для стороннього читача слід починати з важливого зауваження - це одне з найбільш суперечливих міст України. Географічно представляючи крайній захід, Львів натомість акумулював безліч невирішених опозицій у головах його мешканців. За ширмою зразкового пост-соціалістичного міста з європейським вибором, ховається реальність, зшита з багатьох різних клаптиків. Як у якомусь задзеркаллі, тут практично немає нічого однозначного. Цілий букет невидимих кордонів проходить не лише між різними групами мешканців, а й між різними гранями одного й того ж львів’янина.

Можливо тому, львів’яни так старанно творять собі чіткі іміджі та стереотипи - зразкового патріота, зразкового європейця, зразкового українця. Однак, в Україні, мабуть, немає іншого, такого ж шизофренічного міста як Львів.

Усе це стосується і питання присутності тут російської культури. Львів набагато менш чужий російській культурі, аніж прийнято вважати. 

Два Львова 

Туристи з Росії чи з російськомовних регіонів України, як правило, дивуються нормальному прийому зі сторони львів’ян, яких вони до того уявляли як затятих “бандерівців”. 

Дивуватися тут немає чому. Адже, львів’яни насправді доволі звичні до російської мови, яка у Львові звучала і продовжує звучати на кожному кроці. Правда в тому, що “давні львівські традиції” були перевинайдені наново вже в час перебудови і продовжують перевинаходитися сьогодні на рівні комерційних ініціатив, таких як ресторан “Криївка” чи “Гасова лямпа”.

Незважаючи на показний патріотизм, більшість львів’ян не уявляє свого життя без звичних продуктів російської мас-культури

Після Другої світової війни Львів втратив більшість своїх старих мешканців. Тут постало практично нове, радянське місто. Починаючи з повторного приходу сталінських військ у Львів у серпні 1944 року, російська культура, чи точніше її радянський варіант, на довгі десятиліття стала тут панівною та основною. Спорожнілий після війни Львів заселявся переважно прибульцями зі сходу.

Згодом індустріальний центр, яким став Львів у 1960-1970-х роках, поглинув сотні тисяч українців з ближніх сіл. Однак, вони вливалися у вже сформовану тут соціалістичну русифіковану культуру. 

Львів. СС: JuneDC / Flickr. Після розпаду Союзу, львів’яни майже одностайно зреклися свого радянського коріння і почали творити новий, український Львів. Але повсякденне життя мешканців міста продовжувало визначатися старими радянськими практиками та звичками, в тому числі й культурними. Незважаючи на показний патріотизм, більшість львів’ян не уявляє свого життя без звичних продуктів російської мас-культури.

“Чому водії львівських маршруток продовжують слухати російський шансон?” дивуються активісти “українського” Львова. Їм залишається лише потрясати кулаками в сторону “совка”, який і на двадцятому році незалежності змушував львів’ян масово ходити на концерти Григорія Лепса чи гурту “Арія”.

З легкої руки рекламщиків одного з кандидатів у мери серед львів’ян розповсюдилась фраза - “є два Львова”. Зазвичай, її вживають у напів-іронічному тоні, аби нагадати про різницю між “культурними” львів’янами і “некультурними рагулями”, між бідними та багатими чи між “прогресивними” і “відсталими”. Але у цьому списку теж слід згадати і “український” та “російський” Львови, опозиція між якими ще зберігає актуальність.

Табу на Путіна

Анексія Криму та подальша війна на сході країни, безперечно, не могла не вплинути на культурні звички львів’ян. Однак, не настільки сильно як видається збоку.

Звичайно, з’явилися нові негативні тенденції у сприйнятті російського культурного продукту. Виникла стихійна заборона усього, пов’язаного з офіційною Росією. Фігура Путіна стала справжнім табу, часто у буквальному сенсі. 

Показовою є ситуація описана Грицем Семенчуком, колишнім директором Львівського міжнародного літфестивалю при Форумі видавців. На книжковому ярмарку у Ляйпцігу у 2014 році до львівської делегації підійшла представниця Москви і запропонувала співпрацю. Львів’яни ж висунули ультиматум - жодної співпраці, поки у росіян на стенді висить портрет Путіна. На тому і розійшлися. 

Виникла стихійна заборона усього, пов’язаного з офіційною Росією. Фігура Путіна стала справжнім табу, часто у буквальному сенсі

На офіційному рівні культурні контакти Львова з Росією обірвалися практично повністю. Мати справу з державою-агресором не хочеться нікому. І це доволі сильно вплинуло на афіші культурних закладів міста.

Директор концертного залу Львівської філармонії, Тарас Грудовий запевнив, що якоїсь особливої анти-російської політики вони не проводять. В середині березня тут вже не вперше виступав відомий російський піаніст Андрій Гаврілов. Принципова відмова від співпраці стосується лише фігурантів так званих “чорних списків”, складених міністерством культури. Сюди потрапив і відомий альтист Юрій Башмет, який провів у Львові своє дитинство і раніше був тут досить частим гостем.

Але не лише “чорні списки” тепер обмежують виступи росіян у Львівській філармонії, а й просто зменшення ресурсів. Адже, раніше музикантів з Росії допомагало привозити російське консульство. Тепер про таку співпрацю у філармонії навіть не думають. Натомість, стараються домовлятися з представництвами західних країн.

Табу на офіційні контакти звела до мінімуму присутність росіян і на такому значимому культурному майданчику як Форум видавців. Як пояснила директор Форуму Олександра Коваль, раніше російські видавці презентували себе на спеціальному гостьовому стенді від російського уряду. Після Криму Форум від цієї схеми відмовився і гостей з Росії приймає лише, якщо ті самі готові профінансувати свій приїзд. Такі все-одно знаходяться. Серед них і Людміла Уліцкая, яка відвідала Львів два роки тому.

Втім, як задля справедливості зауважує Олександра Коваль, якоюсь великою популярністю серед російських видавців Форум ніколи не користувався. Та на співпрацю з росіянами вона розраховує і надалі. За її словами, “в Росії набагато більше цікавих та розумних людей ніж думають у Львові і з ними безумовно варто продовжувати спілкування”. 

“Популяризація якісного продукту”

Попри розрив офіційних відносин, про повну відмову від російської культури у Львові не говорить ніхто. Місцеві культурні менеджери свій новий підхід називають “популяризацією якісного продукту, насамперед українського”.

Таким чином, відмова від російського мас-культу пояснюється насамперед його низьким рівнем. Та у цьому не так вже й багато лукавства. Агенція “Дікарт”, яка кілька років тому привозила Григорія Лепса, сьогодні би вже на таке не пішла. Але піар-менеджерка агенції Ольга Мисан-Милясевич з гордістю повідомила, що їхній концерт Андрія Макаревича, який відбувся у Львові восени, зібрав два аншлаги. 

Сильно спорожнілу нішу колишньої братньої музики, пробують якось заповнювати київські концертні агенції. Так, незабаром у Львівській опері заспіває Лайма Вайкуле, яка на афішах позиціонується лише як латвійська виконавиця без жодної згадки про контекст радянської естради.

Вуличні музиканти у старому місті. СС: Bernhard Frank / Flickr. Швидше за все, через Київ до Львова привозили і гуру російського репу Гуфа, який у лютому виступив на найкращому львівському майданчику - у клубі Event Hall “Кіно”.

Таким чином, шоу-бізнес крутиться далі, лише застосовуючи до виконавців з Росії сито “причетності до режиму”.

До певних “опозиційних” артистів-росіян цікавість навпаки зросла. Масштабний опен-ейр фестиваль “Захід”, який проводиться на Львівщині, минулоріч запросив хедлайнером репера Noize MC. “В Росії є багато адекватних музикантів, чому б їх не запросити”, - наголошує організатор фестивалю Яків Матвійчук. “Російська культура це ж не тільки Путін. Путін - це взагалі не культура”. 

Серед львівських концертників теж ходять чутки, що Борис Гребєнщіков дуже любить Львів, але побоюється приїжджати у місто через можливі проблеми у Росії

Втім, перед тими, хто збирається запросити “адекватних росіян”, постає і свого роду моральна проблема. Адже, для помітних російських музикантів виступи у Львові можуть означати збільшення тиску в себе вдома. Як зауважив Яків Матвійчук, до нього дійшла інформація, що після відвідин їхнього фестивалю Noize MC мав певні проблеми. Тепер, не знає чи варто привозити сюди ще когось і підставляти під можливі репресії. 

Серед львівських концертників теж ходять чутки, що Борис Гребєнщіков дуже любить Львів, але побоюється приїжджати у місто через можливі проблеми у Росії.

Табу на одіозних “виконавців-ватників” діє і у радіо-просторі. Причому, бойкот стосується на лише росіян, а й деяких українців. Відомих відкритою анти-майданівською та про-російською позицією співачок Ані Лорак і Таїсію Повалій на львівських радіо стараються не крутити.

Взагалі, як наголошує сьогодні радіоведуча Катя Дзига з радіо “Люкс”, усі п’ять місцевих найбільш впливових фм-радіостанцій (а крім “Люкса, це теж “FM Галичина”, “Львівська хвиля”, “Незалежність” та “Радіо 24”) російськомовний продукт бойкотували й раніше. Однак, їхні зусилля з очищення ефіру від москалів зводилися нанівець присутністю у Львові ефемок зі столиці чи регіональних представництв російських радіо, на кшталт “Нашого радіо, “Шансон” чи “Ретро FM”. Саме їх і полюбляють слухати львівські водії маршруток чи таксі.

Тож, підсумовує Катя Дзига, “за декілька років ситуація суттєво не змінилася, російської музики у Львові як було багато, так і є зараз”. 

З нею погоджується Діана Гайворонюк, ведуча радіо “FM Галичина”, яка вже встигла попрацювати на багатьох львівських ефемках. Вона теж завжди намагалася боротися з російськими виконавцями у ефірі, оскільки “Львів - це особливий патріотичний регіон і радіо-простір тут має бути особливий”.

Однак, вона зауважує, що проблема не лише у “заїжджих” радіо-станціях, а й у самих львів’янах, які особливо не переймаються патріотичними міркуваннями. “Мало, хто знає, але навіть сьогодні, під час війни є такі львівські виконавці, які за гроші їздять виступати у Росію і навіть у Крим”, каже Діана. Вказати конкретні імена вона відмовляється, оскільки не хоче здіймати скандалу. Але уточнює, що йдеться про досить відомих “голосистих співаків і співачок, які не соромляться виставляти свої фотографії з Кремля чи Криму у соцмережах”.

“Оновлювати будемо тільки класику” 

Радіо-ефір показує немовби ідеальну ситуацію із затребуваністю російського культурного продукту серед львів’ян. Адже, музика - це продукт, якому найлегше долати кордони та відстані між студією в Росії та вухом таксиста у Львові.

У випадку книг ситуація подібна, але лише загалом.

Доставляти мешканцям Львова російську масову книгу стало все-таки важче у порівнянні з російською поп-музикою

Місцеві магазини та видавництва, очевидним чином, стараються пропагувати свою, українську книгу. Тоді як продавці ззовні пропонують львів’янам і російськомовний, і російський продукт.

Проте, доставляти мешканцям Львова російську масову книгу стало все-таки важче у порівнянні з російською поп-музикою.

Українська клавіатура. «Людина з кіноапаратом», Дзиґа Вертов, 1929 г. CC BSwise / Flickr.Так, цінова доступність “донцових” та “марініних” на тлі українських книг раніше залежала не лише від доволі високих поборів з книговидання в Україні, а й від добре налагоджених контрабандних шляхів. Звісно, що сьогодні нелегальні перевози книг через російсько-український кордон стали набагато проблемнішими. Про це у розмові згадували майже всі опитані представники львівських книгарень. Втім, посилатися на себе не дозволили. 

Тому, у сфері книг помітний сильніший курс на українську альтернативу, аніж у музиці. “Здається, у нас вже склалася така ситуація, коли друкувати книгу в Україні стає дешевше, ніж привозити з Росії”, - пояснює Любов Лешньовська, завідчувачка книгарні “Дім книги”. Багато книгарень почали друкувати відразу двома мовами”.

Перестали замовляти нову російську книгу і у львівському відділенні мережевої книгарні “Є”. Наразі теж лише виставляють залишки. “Коли закінчиться, те, що є на складах, то будемо оновлювати хіба класику - на неї попит був, є і буде постійно”, - пояснює ситуацію директорка львівської філії Галина Лаврись. 

Особисті зв’язки незалежного арту 

Звичайно, не маскультом єдиним. Паралельно зі світом великого ринку львівські митці та культурні активісти будують свої власні зв’язки з Росією.

Поки пересічні львів’яни роздумують над тим, чи позбуватися своїх звичок до роспопси, незалежні культурні діячі намагаються втримати ті контакти з росіянами, які вже вдалося налагодити.

Найбільше точок перетину було у літераторів - завдяки Львівському міжнародному літературному фестивалю, який відбувається щорічно в рамках Форуму видавців. Поет Гриць Семенчук, який донедавна був директором фестивалю, розповів, що російські письменники завжди становили найбільшу групу гостей. 

Надзвичайно суперечливе минуле міста ще й досі змушує львів’ян метатися між задавненими травмами, реальними звичками та новими устремліннями

Після 2014 року цей десант з Росії зменшився. За словами Гриця, “світ раптом поділився, але не так на українців та росіян, як на ‘своїх’ і ’чужих’. Чужим став, наприклад, і словацький письменник Валерій Купка, частий гість у Львові, який в розпал анексії Криму виступив на телебаченні з підтримкою Путіна”. “Своїм” вже не можна назвати і Дмітрія Бака, журналіста і критика, який народився у Львові і підтримував з львів’янами прекрасні стосунки. До того моменту, поки не підписав відкрите звернення до президента Росії з підтримкою анексії Криму.

Взагалі, з Грицевих контактів відсіялися переважно старші літератори, з солідними позиціями у суспільстві. “Але в основному я у своєму середовищі не розчарувався”, - зауважує Гриць Семенчук.

Інший бастіон незалежної львівської культури - клуб-кав’ярня “Дзига”. Головний тут - Маркіян Іващишин, культова фігура львівського андеграунду. Свого часу він був активним учасником перебудовних рухів за незалежність України та розбудови нового, українського Львова. 

Святослав Вакарчук та Михайло Фрідман на фестивалі Alfa Jazz Fest, 2013. (c): Тарас Чайкивский / РИА Новости. У тому мистецькому середовищі, яке творить “Дзига”, після кримських подій мало, що змінилося. Як розповів Юрко Вовкогон, координатор тутешніх культурних подій, “раніше тут було мало росіян, і зараз мало”. “Пам’ятаю, тільки, що на фестиваль Jazz Bez до нас приїжджали різні світові джазмени і серед них були росіяни”, уточнює далі Юрко. Кілька місяців тому він повернувся з фронту на Донбасі. Можливо тому, на тему росіян Юрко висловлюється дуже лаконічно. 

Культурна політика “Дзиги” найпослідовніше виражає той загальний принцип, якого дотримуються зараз культурні менеджери у Львові, - “пропагуємо, насамперед, українську та, загалом, якісну музику”. З тією різницею, що цей принцип тут був актуальний від самого початку. 

Як ілюстрацію “якісної музики”, Юрко згадує фронтмена гурту “Ленінград”, Сєргєя Шнурова. В травні відбудеться черговий фестиваль, який організовує “Дзига”, - “Флюгери Львова”. Серед учасників буде польський театр з Вроцлава, з міста, що стало цьогорічною культурною столицею Європи. В якості партнера запросили і Львів. Вроцлав’яни збираються показати у Львові виставу про “філософію запою”, створену на основі текстів пісень “Ленінграду”. 

“Ведемо переговори з Шнуровим, аби отримати дозвіл на представлення вистави у Львові. Можливо, по дорозі у Польщу, він би погодився заїхати до нас”, пояснює Юрко. І додає - “А щодо росіян… Єдине чого ми цураємось, так це російськомовної української культури”.

Свою політику щодо росіян кожне львівське культурне середовище - чи то незалежне, чи то ринкове - формулює окремо

Хорошу нагоду близько поспілкуватися російські та львівські культурні діячі мали восени 2015 року. Тоді в рамках виставки медіа-мистецтва Warning відбулася спільна дискусія “Поза пропагандою”. Участь у ній взяли учасники виставки, серед них і російські митці, такі як Єлєна Ромєнкова, Міхаїл Максімов та Арістарх Чернишов.

Дискусія показала, що, хоча українці та росіяни досить по-різному дивляться на певні суспільно-політичні явища, спільна розмова між ними цілком можлива. Наприкінці, москвич Міхаіл Максімов навіть зізнався, що спілкування з українськими колегами змінило його ставлення до політики як митця.

Львівський учасник виставки Warning - медіа-митець Андрій Лінік вже довгий час підтримує зв’язки з російськими колегами. Минулоріч він організував приїзд до Львова митця та куратора з Калінінграду Дмітрія Булатова. “По суті, всі мої російські друзі підтримали нас і під час Майдану, і після Криму. Лише одна людина у цей період перестала зі мною спілкуватися”, розповідає Андрій.

Єдина проблема - тепер важче стало добиратися. Росіян можуть на кілька годин затримувати в аеропортах, важче стало організовувати доїзд без офіційної підтримки, адже про звертання до російського консульства для Андрія тепер мови навіть нема.

“Якщо чесно”, говорить на останок Андрій Лінік, “наш український міністр культури В’ячеслав Кириленко для нас набагато шкідливіший ніж російський міністр оборони Шойгу”.

Не відчувається ніякої кризи і на музичній незалежній сцені. Арт-менеджер львівського популярного клубу “Underground” Ляна Мицько наголошує, що “сьогодні навпаки, молоді альтернативні музиканти з Росії виявляють ще більше охоту приїхати до Львова, ніж раніше”. Ті, хто вже тут побував, неодмінно планують приїхати ще раз, задоволені тутешньою публікою та прийомом.

На перешкоді може стати лише погана обізнаність росіян з ситуацію в Україні. Ляна згадує кумедну ситуацію, коли одному з виконавців приїхати до Львова заборонила його ж матір, впевнена, що тут стріляють гармати.

У альтернативному музичному середовищі Львова географічна приналежність гуртів не має жодного впливу на відвідуваність концертів, стверджує Ляна - “Ну, але якихось “ватніків” ми і не запрошуємо!”.

Культура, гроші та скандали

Таким чином, свою політику щодо росіян кожне львівське культурне середовище - чи то незалежне, чи то ринкове - формулює окремо. 

Якось вивести питання “російської культурної політики” Львова на рівень загального громадського обговорення потенційно могла б ситуація з Російським культурним центром. 

Наслідки пожежі в Російському культурному центрі, травень 2014. СС: Alfa Nord / Вікісклад.Центр функціонує з 1996 року і довгий час був єдиним таким закладом в усій Україні. При центрі діють кілька гуртків самодіяльності та різних товариств. Серед них, казацьке земляцтво та воєнно-історичний клуб.

Хоча, діячі Центру ведуть цілу хроніку нападів націоналістів на їхній заклад, для львів’ян Центр практично не існує. Це така собі “біла пляма”. Якісь згадки у пресі про РКЦ з’явилися лише у 2014 році, коли там сталася пожежа. А також тепер, коли існування Російського культурного центру опинилося під загрозою.

Обласна рада депутатів вирішила повернути приміщення назад у обласну власність, знайшовши для цього формальний привід - нині у будинку зареєстрована інша організація, ніж та, з якою свого укладався договір. 

Обидві ситуації з РКЦ та “Альфа джазом” чудово демонструють, що якусь однозначну картину культурних зв’язків Львова та Росії змалювати дуже важко. Це стосується як до-кримського, так і нинішнього періодів

Товариства, які розміщуються у Центрі, б’ють на сполох, стверджуючи, що депутатами керують політичні мотиви. Однак, схоже, що РКЦ просто став жертвою “нової економії” обласної влади. Приміром, паралельно депутати облради повернули собі приміщення Контори прокату кіно, взагалі скасувавши цей заклад. 

Так чи інакше, така ситуація з Російським культурним центром загальної уваги не привернула. Львів’яни виказали повну байдужість до долі РКЦ. Частково, це стало наслідком закритості самого Центру, діячі якого упродовж двадцяти років демонстрували майже сектантське небажання до зовнішніх контактів. 

Тоді як справжню бурю суперечок на тему “культура і Росія” минулого року викликало проведення фестивалю “Альфа Джаз”. Ця одна з найбільших у Європі джазових подій була започаткована у 2011 році російським мільярдером та уродженцем Львова Міхаїлом Фрідманом. На фестиваль традиційно запрошуються джазові виконавці світового класу і до Львова з’їжджаються товстосуми з багатьох країн. 

Однак, минулоріч час проведення фестивалю припав на розпал бойових дій на Донбасі. Чимало відомих львівських журналістів та активістів раптом пригадало, що Фрідман російський банкір, який платить податки у федеральний бюджет Росії, що у свою чергу фінансує донецький “воєнторг”. Таким чином, “Альфа джаз” підпадав під головне львівське табу - причетність до офіційної Росії. 

Була організована відкрита дискусія за участі громадських активістів, представників влади та організаторів фестивалю. Дискусанти поділилися на два ворожі табори. Одні вимагали заборонити проведення фестивалю “за ворожі гроші”, а інші переконували, що політика і культура - це різні речі. Зрештою учасникам вдалося дійти більш-менш компромісного рішення. Фестиваль відбувся, однак, без реклами російського банку-спонсора.

Втім, таким рішенням не були повністю задоволені, ані протестувальники, ані організатори. Питання “наскільки львів’яни готові толерувати російський слід у культурі?” залишилося без чіткої відповіді. 

Обидві ситуації з РКЦ та “Альфа джазом” чудово демонструють, що якусь однозначну картину культурних зв’язків Львова та Росії змалювати дуже важко.

Це стосується як до-кримського, так і нинішнього періодів. Надзвичайно суперечливе минуле міста ще й досі змушує львів’ян метатися між задавненими травмами, реальними звичками та новими устремліннями. Культурна політика львів’ян щодо Росії - це надзвичайно заплутаний каталог до кінця невирішених прецедентів. 

Але відсутність чіткої позиції - це не така вже й погана річ. Адже, вона залишає місце для живих стосунків, які все-таки не варто заганяти у якісь принципові схеми.