Print Friendly and PDF
only search openDemocracy.net

Культурне підпілля

GettyImages-484394652_0.jpgУкраїнська культура в Криму – у положенні некоханої падчерки: формальних заборон майже нема, але її не видно. EnglishРусский

 

Ця стаття – третя в серії матеріалів про культурну взаємодію між Україною та Росією. Тут ви можете прочитати про проект і його завдання. 

Книги українською в книгарнях не знайдеш, а там, де ще лишилися, їх продають з острахом. Українські театральні студії закривають під надуманими приводами. Радіостанції стараються не ставити українську музику. Ситуацію рятують тільки люди, що їздять на материк і назад.

— Ти нічого не знайдеш, пуста примха, — повчав київський колега, що покинув Крим після “російської весни”.— Які книги українською? Усе на смітник викинули.

Важко сказати, звідки він взяв про смітник, але українських книжок у Криму й зі свічкою не знайдеш.

“Нащо вам це?” 

Севастополь. На зупинці “Вулиця адмірала Юмашева” ряди торгівельних павільйонів. Один з них – книжковий. Шість стелажів, на яких є все: від дитячих книжок-картонок до “Історії держави Російської”. 

— Є у вас щось українською? — питаюся в продавця.

Довготелесий чоловік з довгим волоссям і в шкіряній куртці (чи, бува, не рокер), відірвавшись від “Темного ельфа” Сальваторе, дивиться на мене, як на ідіота: “Ніколи не було”. І, продовжуючи іронічно просвердлювати поглядом, додає: “І не завозимо”.

“Справді, — думаю я, — навіщо місту російської військової слави українські книжки?” Розвертаюся до виходу і вже кладу долонь на клямку дверей, коли продавець окликає мене.

— А нащо вам це?

— Вчу мову.

— Шість років тут працюю, ніхто не питав.

Рокер виявився не єдиним, хто взагалі не зрозумів, навіщо в Криму, і особливо в Севастополі, людині може знадобитися українська книга. Щоразу, коли розмова заходила про щось українське, продавці мінилися на лиці.

Сімферополь, 2015. (с) Alexander Aksakov / Getty Images. Всі права захищені.— Хохол, чи шо? — літня жінка, що торгує книгами у крамничці метр на метр, на моє питання всміхнулася. За хвилину до того вона з такою самою іронією відшила чоловіка, що запитав про книгу “Ми бачили пекло на землі. До 70-річчя депортації кримськотатарського народу”. — У мене тільки російські книги. Я й за України інших не закуповувала.

— Чому? — цікавлюся я.

— Намучили ви нас.

— А Гоголь є?

— Чого б йому не бути? Він же російський письменник, — продавець вказує на полицю.

— Російсько-український, — кажу я.

— Писав російською, — обрубує продавець.

Купити українську книгу в Севастополі раніше можна було у книжкових супермаркетах. Причому україномовні видання стояли на помітних місцях.

Купити українську книгу в Севастополі раніше можна було у книжкових супермаркетах. Причому україномовні видання стояли на помітних місцях

А тепер в “Атріумі” на вулиці Вакуленчука нема ані полиць “Українська література”, ані книг українською.

— Ми їх припинили завозити одразу після референдуму, — каже консультант Світлана. — Їх і за України погано розбирали, а останню партію ми розпродавали довго – певно, місяців з чотири. Останню книгу, до речі, я продала — “Червона Шапочка”, як зараз пам’ятаю.

За словами продавця, сьогодні магазин просто не може купити книги українською, оскільки їх можна придбати тільки на терені континентальної України. При цьому розрахунки треба вести в гривнях, а такого рахунку у книгарні немає і не передбачається.

В “Атріумі”, щоправда, ще можна купити збірку Тараса Шевченка і навіть збірку прозованих творів Марка Вовчка російською.

Коли жодної української книги не знайшлося і в найбільш андеграундній книгарні Севастополя — “Фоліанті” — стало зрозуміло, що шукати доведеться в іншому місті.

Сімферополь, березень 2014. (c) Spencer Platt / Getty Images. Всі права захищені.Але й у столиці Криму, Сімферополі, купити українську книгу виявилося непростим завданням. Місцеві книгарні до березня 2014 року українські видання закуповували, при цьому вони складали 30% від всього асортименту. Але після референдуму українська книга з сімферопольських прилавків зникла з тої самої причини, що й з севастопольського “Атріуму”: розрахунки треба здійснювати у гривнях і везти книги доведеться з материкової України, чого не дозволяє ані логістика, ані купівельна спроможність таких видань.

У певний момент вирішую вияснити: чи є можливість друкувати українські книги в самому Криму? Зрештою, на півострові українська є державною мовою. Однак директор кримської державної типографії “Таврида” Георгій Шаповалов на питання про українську літературу зміг пояснити, що замовлень на друк таких книг з моменту приєднання Криму до Росії не надходило, хоча в разі необхідності книжкові мережі півострова можуть звертатися до типографії.

Купити книгу українською мені пощастило лише у п’ятій книгарні Сімферополя. Реакція менеджера була знайомою.

— Навіщо вам? — поважний чоловік у брюках, піджаку та з бейджиком “Максим” після мого питання вражено звів брову.

— Рідним хочу подарувати. У Миколаєві.

— Так вони там у себе купити можуть. Трофеї збираєте, чи шо?

Під українську літературу у великій книгарні “Буква” відведено лише одну поличку. І на ній — лише дитячі книги

Не зрозумівши про трофеї, питаюся ще раз.

— Гаразд, ходімо.

Під українську літературу у великій книгарні “Буква” відведено лише одну поличку. І на ній — лише дитячі книги.

— За України весь цей зал (загалом у “Букві” чотири зала з книгами — І.Ж.), — було відведено під українську літературу. Книги тут продавалися навіть швидше за російськомовні. Тому що в Криму хоча, тут і мешкало (дивиться у смартфон) аж 24% українців, мало яка книгарня взагалі бралася торгувати українськими книгами.

— Чому?

— Не знаю, напевно, вважалося, що не будуть продаватися.

— А що було після референдуму?

— Ну взагалі-то, якщо ви не знаєте, тут же в Чистенькому у школі після приєднання українські книги публічно рвали, як паспорти.

Севастополь, серпень 2014. (c) Alexander Aksakov / Getty Images. Всі права захищені.Продавець говорив про знищення українських книг у школі села Чистеньке 13 жовтня 2014 року. Член Меджлісу кримськотатарського народу Ескендер Берієв у Фейсбуці цитував одного з учнів: “Зібрали підручники та книги українською мовою і про Україну. Зробили смітник. І на очах у школярів почали рвати. Деякі учні хотіли забрати книжки додому, їм не дозволили. До знищення залучали учнів. Деякі відмовлялися”. Пізніше Міносвіти Криму інформацію про знищення книг заперечило. Самі викладачі сільської школи про це говорити відмовляються.

— А в магазині?

— У нас, навпаки, був ажіотаж. Усю секцію, в принципі, скупили за два місяці, хоча до цього український зал повністю оновлювався за півроку. Були в нас тут і Шевченко у трьох виданнях, і Леся Українка, и Іван Франко, и політика тут була — Видрін от був (йдеться, очевидно, про книги українського політолога Дмитра Видріна). Ну і російські книги в українському перекладі, звичайно.

Були в нас тут і Шевченко у трьох виданнях, і Леся Українка, и Іван Франко, и політика тут була — Видрін от був. Ну і російські книги в українському перекладі, звичайно

Зараз полиці залу української літератури заставлені світовою класикою: Мольєр, Гюго, Джек Лондон. Хтось із покупців недбало кинув на книги Бредбері “Шерше ля нефть” прокремлівського політолога та пропагандиста Миколи Старикова.

Мені дозволяють сфотографувати скромний ряд українських видань, що залишилися. На пам’ять беру собі “Пурпурові вітрила”.

— Маш, ти пам’ятаєш, коли востаннє українську книгу брали? — питає Максим у касирки.

— Здається, минулого року.

“На Україну є обмеження”

“Море” — єдина музична радіостанція, що має редакцію на півострові. Радіо державне, і якби не особисте, ще інститутське, знайомство, то говорити – зізнаються колеги – неодмінно б відмовили.

— От що-що, а українську музику в нас люблять, — розповідає продюсер радіостанції Анастасія Силіна. — Я б сказала, що від усіх замовлень, які надходять по телефону і у групу “Вконтакте”, п’яту частину складає саме українська музика. Найпопулярніші, звичайно, “Океан Ельзи”: “Без бою”, “Не питай”, “Все буде добре”, — щодня крутимо, ще й не по одному разу. Дуже популярні старі пісні — “Червона рута”, “Черемшина”. Нещодавно навіть “Цвіте терен” якийсь пенсіонер замовляв.

Анастасія робить паузу.

Травень 2014: Соліст гурту "Океану Ельзи" Святослав Вакарчук виступає на концерті "20 років разом" на стадіоні "Арена Львів". (с) Павло Паламарчук / VisualRIAN. Всі права захищені.— Але взагалі є на Україну обмеження. Джамалу, наприклад, зовсім не можна ставити – заборона головного редактора. Хоча просять. Тим більше з її нинішнім хітом “1944”. Ми таким бажаючим “В контакте” стараємося не відповідати, бо що тут скажеш?

— Кого ще не можна?

— Руслану не можна за Євромайдан (співачка була активною учасницею подій у Києві. — І.Ж.), “Воплі Відоплясова” — за те ж саме. Не можна “Воинов света” “Ляпіса” — це ж гімн був Майдану.

— А, наприклад, російських Макарєвіча, Гребенщикова — можна? — питаю я.

— Цих так.

— А як раніше було, за України? Багато було української музики в ефірі?

— За України тут, по-перше, було чотири радіостанції з музикою. І жодна з них не була державною. У нас на “Ассоль” (рок-радіостанцію закрили 31 березня 2015 року) було суворе правило: ставити те, що просив слухач. І, треба сказати, українське питали активно – і Вакарчука, і “Воплі Відоплясова”, і “Gogol Bordello” з їхньою “Циганіадою”. Це було дуже популярно серед молоді – популярніше, я б сказала, ніж багато які світові легенди: Depeche Mode, Kiss, The Stooges.

— І тепер кримчани цього по радіо не почують?

— Все ж таки тут, окрім нас, ще й у загальноросійських радіо вишки є. А у Джанкої і далі на північ починають українські ловити. Там навіть “Ляпіса” та Руслану послухати можна. 

Завіса

До грудня 2015 року в Сімферополі працювала українська театральна студія “Світанок”.

— Цим проектом я дуже пишаюся, — розповідає засновник студії Олександр Польченко. — Ми працювали 22 роки і за цей час виховали велику кількість достойних акторів. Через “Світанок” пройшли три сотні вихованців. Наші діти грали в театральних постановках, серіалі “Кримська сакура”, у фільмі “Битва за Севастополь” Свєта Осадченко читала вірші “Убей фашиста” — бачили цю сцену? За “фашизм” нас, до речі, й закрили.

19 грудня минулого року в актовому залі сімферопольського Палацу піонерів відбулася вистава “Пісня амазонки” за мотивами оповідань кримського письменника Віктора Стуса.

— Вистава, як звичайно, пройшла українською. Постановка розповідала про жінок-воїнів, що билися за незалежність рідного краю. На наступний день після вистави директор ДК Валерія Кочетова стала вимагати від мене та режисера Алли Петрової відеозапис свята. А через два дні влаштували “разбор полетов”. Було кумедно чути, що дівчина у золотій сукні та з короною на голові надто схожа на статую Свободи, а це — “пропаганда американських цінностей”. А ще нам сказали, що не можна вдягати дітей у вишиванки, оскільки це — “махровий націоналізм”.

Врешті решт студію було закрито. На той момент там займалося 50 вихованців.

— Більше жодної української театральної студії ані в Сімферополі, ані в Криму немає, — каже Ніна Савостьянова, мама 9-річної Даші, що займалася у студії. — Дітям тепер нема куди ходити. А Даша мріяла стати акторкою.

Культурне підпілля

Головна проблема українців у Криму – роз’єднаність. Звідси й неспроможність захистити свою культуру— так вважає один з засновників Українського культурного центру (УКЦ) Леонід Кузьмін.

З Леонідом ми зустрічаємося в кафе у центрі Сімферополя. У Криму він – особа досі відома, але далеко не всюди бажана.

— Це кафе моїх друзів, тому тут можна спокійно спілкуватися, — каже Кузьмін. За “російський” період історії Криму Леоніда з десяток разів затримували і один раз побили. Тому безпека – не остання річ.

— Українська культура в Криму зараз знаходиться у підпільному положенні, — розповідає Леонід. — Книги у книгарнях не знайдеш, у міських бібліотеках українську літературу сховали у фонди, щоб не муляла очі. Концерти українських груп тут зараз, ясна річ, не проходять.

Наприкінці 2014 року, коли стало зрозуміло, що все українське на півострові “згортають”, Леонід вирішив створити у Сімферополі Український культурний центр.

— У мене було двоє однодумців – друзі з Євромайдану Вельдар Шукурджиєв і Льоня Терлецький. Ми почали з того, що розклеїли по всьому Сімферополі листівки з написом  “Український культурний центр” і адресою новоствореної сторінки УКЦ у Фейсбуці. Дивно, але наступного дня у групі вже було 90 учасників. Потім ми розповіли про своє існування в українських ЗМІ і отримали багато відгуків зі словами підтримки.

Лютий 2016: деякі мешканці Гагарінського району організували збір підписів за те, зоб прибрати від будівля адміністрації пам’ятник Тарасу Шевченку. Джерело: www.ncrim.ru.У січні 2015 року Леонід оголосив про збір допомоги для УКЦ.

— Ми просили мешканців материкової України віддати нам непотрібні книги, диски з українською музикою, портрети українських письменників. Домовилися з міністерством культури, що вони всю цю допомогу прийматимуть. У березні я поїхав до Києва і привіз із собою на півострів дев’ять коробок книг, дисків, плакатів і навіть дві вишиванки. Вийшла така колекція “тамвидаву”. Ми вирішили, що прийшов час заявити про себе відкрито.

8 травня 2015 року Кузьмін і Вельдар Шукурджиєв дали прес-конференцію в Сімферополі, розповівши, що УКЦ збирається організовувати в Криму музичні фестивалі, літературні читання, виставки, проводити лекції та курси з традиційних ремесл, історії України, української мови та літератури.

— Ми тоді сподівалися, що на нас звернуть увагу посадовці. Що вони захотять проспонсорувати таке вогнище української культури на півострові, адже офіційно українська мова є одної з державних мов у Криму. Але досі нічого не відбулося. Більш того, надавати підтримку Українському культурному центру виявилося нецікаво і самій Україні: про це нам прямо заявили у представництві президента — мовляв, “зараз на вас немає грошей”. До листопада, до блекауту, ми ще вели перемовини про оренду приміщення з одним підприємцем, але як тільки Україна відключила світло, він більше нас і знати не хотів. При цьому, як не дивно, ми все одно лишаємося основними представниками українського культурного життя у Криму: працюємо як бібліотека — видаємо за замовленнями тих, хто підписався на нас у Фейсбуці, українські книги. До речі, дуже багато просять українських книжок. При цьому за ними люди готові приїжджати з інших міст: з Ялти, Севастополя, навіть Керчі. Тричі в минулому році ми проводили лекції та круглі столи з історії України та літератури: говорили про конституцію Пилипа Орлика, дискутували про творчість Шевченка й Гоголя.

Зараз з’являються ознаки того, що для української культури в Криму наступає відлига

— При цьому навіть така невинна діяльність чомусь дратує кримську владу, — продовжує Кузьмін. — Скажімо, в березні минулого року ми хотіли покласти квіти на пам’ятник Тарасу Шевченку в Сімферополі у річницю смерті поета. Нас зібралося людей 20. Поклали квіти, прочитали вірші і вже збиралися розходитися, коли прийшла поліція. Мене і ще двох хлопців забрали у відділення, де протримали  4 години, наполегливо пропонуючи “виїхати на Україну”.

Однак, за словами Леоніда, зараз з’являються ознаки того, що для української культури в Криму наступає відлига. У Севастополі у грудні 2015 року журналіст Олег Леус створив українське національно-культурне товариство. У ньому поки що лише 20 людей, але популяризація ведеться активно. У планах севастопольців — організація українських літературних вечорів, створення вокальної студії та лекторію.

— Якщо у Севастополі вийде, то на півострові буде вже два українських полюси, — каже Леонід. — І тоді, напевно, ми зможемо вийти з підпілля. 

— Українське товариство — дуже закрите, — каже голова Асоціації національно-культурних товариств Севастополя Валерій Милодан. — Вони об’єдналися у грудні 2015 року — пізніше за грузин, за греків, за болгар. І жодного помітного заходу поки що не провели. Я думаю, що ця закритість і обережність пов’язана з політичною ситуацією навколо України. Крим усе ж таки має з цією державою особливі стосунки.

З Олегом Леусом мені зустрітися не вдалося. “Нема часу на розмови, працюємо над заявою про знесення пам’ятника Тарасу Шевченку,” — написав він.

Пропозиція знести пам’ятник Тарасу Шевченку в Севастополі кримські ЗМІ розтиражували ще наприкінці лютого. Ініціатором виступила Ольга Сметаніна, мешканка Гагарінського району міста, навпроти адміністрації якого ї стоїть Кобзар.

“Пам’ятник було встановлено на честь незалежності України. Тепер ми в Росії. Це країна, у якій народилися Пушкін і Лєрмонтов. Думаю, скульптури цих поетів займуть достойне місце поруч із адміністрацією”, — цитували Сметаніну севастопольські ЗМІ. Поки що невідомо, чи зібрали активісти підписи за знесення, але Леус підкреслює: “Ми серйозно сприймаємо загрозу знесення пам’ятника Тарасу Шевченку”.


We encourage anyone to comment, please consult the
oD commenting guidelines if you have any questions.