Print Friendly and PDF
only search openDemocracy.net

Антракт чи завіса?

Як конфлікт змінив культурний обмін між Росією та Україною. EnglishРусский

 

Від редакції. Ця стаття – перша в серії матеріалів про культурну взаємодію між Україною та Росією. Тут ви зможете ознайомитися з проектом та його завданнями

У глядача більшості російських телеканалів давно склалося враження, що між Росією та Україною майже не лишилося зв’язків: ані транспортних – скасовано прямі рейси, ані економічних – запроваджено продуктове ембарго, ані культурних – українське телебачення нібито не показує російські фільми, російські зірки більше не дають концертів, а у книгарнях нема книг з РФ.

Але насправді це не так. Культурні зв’язки, як виявилося, скоріше не розірвалися надірвано. Вони залишаються – і в кіно, і в музиці, і в книговидавництві.

Культурні зв’язки, як виявилося, скоріше не розірвалися надірвано. Вони залишаються – і в кіно, і в музиці, і в книговидавництві

Культурна співпраця Росії та України зразка 2016 року нагадує транспортну комунікацію між країнами: прямих авіарейсів більше нема, але потяги ходять і зараз, або можна долетіти літаком з пересадкою. Деякі “пасажири” вирішили залишитися на одному з берегів, деякі поставили стосунки на паузу, очікуючи “чистого неба”, а декого взагалі не турбують ці тимчасові незручності – і він продовжує спроби щось показати, сказати та пояснити іншій стороні.

Читачі й письменники

Полиці з новинками одної з мережевих книгарень у Києві заповнені українською літературою. Зовсім недавно вони виглядали інакше: тут були здебільшого нові книги з Росії – твори російських авторів і російські переклади іншомовної літератури.

Ніякої офіційної заборони на книжкову продукцію з Росії нема, хоча український міністр культури В’ячеслав Кириленко нещодавно виступив з такою ідеєю. Але поки її обговорюють письменники й видавці, книгопродавці переорієнтовуються: працівники цієї мережевої книгарні кажуть кажуть, що почали працювати з українськими видавництвами з різних міст, відкривати читачеві нових авторів.

Книговидавці підтверджують: за останні пару років українська книга стала домінуючою на книжкових полицях. Їй відводять перші поверхи та вітрини, а читачі чекають на твори вже не російських, а українських знаменитостей. Наприклад, книги музиканта Кузьми Скрябіна, акторки Ади Роговцевої та бізнесмена Гаріка Корогодського минулого року стали одними з лідерів продажу.

Книговидавці підтверджують: за останні пару років українська книга стала домінуючою на книжкових полицях

Засновник видавництва “Самміт-книга” Ігор Степурін каже, що на це вплинула політична ситуація, війна, в тому числі інформаційна: “Сегмент, що читає – це людина з власними політичними поглядами, освічена, і зараз здебільшого двомовна. При виборі одної й тої самої книги в українському та російському виданні читач сьогодні скоріше обере вітчизняну книгу”.

Зовсім недавно книжкові полиці України виглядали інакше: тут були здебільшого нові книги з Росії – твори російських авторів і російські переклади іншомовної літератури. Світлина від http://starylev.com.ua.Крім того, за словами Степуріна, деякі книги українською мовою видані більш якісно. Нещодавні приклади: “Зона покриття” Стівена Кінга у видавництві “Клуб сімейного дозвілля” та “Ромео і Джульєтти” у видавництві “А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА”,  розмови з Кахою Бендукідзе ”Ґудбай, імперіє” у “Видавництві Старого Лева”. “Усі ці книги видавалися і в Росії, але наші видання на порядок вищі за якістю перекладу, оформлення та друку. Так, вони коштують трохи дорожче, але читача це не бентежить”, – стверджує Степурін. 

Втім, колега Степуріна, директор харківського видавництва “Фоліо” Олександр Красовицький з цим не погоджується: він вважає, що купують якраз погано – попит на книги в Україні в цілому впав. І відтік російських поставок пов’язаний не з політичними, а з економічними причинами. Адже ніяких офіційних, законодавчих заборон ввозити книги немає. Однак за останні два роки відбулося суттєве падіння імпорту: якщо у 2013 році, до подій на Майдані, він складав 22 мільйони доларів, то у 2015 він скоротився до 3,5 мільйонів.

“Російські видавці не хочуть кредитувати ризикові поставки – це головний фактор, – каже Красовицький. – Все решта – наслідок. Наприклад, видавці менше витрачають грошей на подорожі письменників. А з політичних рішень був лише список 37 російських книг, який Держтелерадіо направило до Державної фіскальної служби. Російська сторона час від часу забороняє ввозити окремі книги українські авторів, наприклад, Андрія Куркова. Его "Останню любов Президента" не пускають у Росію вже два роки, а до цього продавали 12 роки”.

Сам Красовицький нові поставки майже припинив. Каже, що вважає розділення ринків правильним. Єдиним винятком за останній час стала книга “Распечатки прослушек интимных переговоров и перлюстрации личной переписки”, яку авторка книги “Байки кремлевского диггера” Олена Трегубова написала під псевдонімом Elena Swann. Вантажівка, у якій цей двотомник їхав до Москви, простояла на кордоні 9 годин, а потім його розвернули, так і не пустивши в Росію.

Деякі інші видавництва активно працюють на російському ринку: наприклад, вищезгаданий “Клуб сімейного дозвілля”, “Ранок” та інші.

Цікаво, що книги російських авторів, які під час конфлікту зайняли жорстку антиукраїнську позицію, вільно продаються в українських магазинах. Наприклад, книги Захара Прилєпіна – його роман “Обитель” можна знайти на полицях книгарень. Правда, багато що потрапляє сюди з Росії неофіційно. “Один з найбільших українських поставників книги з РФ конфліктує зі своїм російським партнером, через це поставки порушилися”, – каже директор видавництва “Брайт Стар Паблішинг” Дмитро Кириченко. – Також, за моїми оцінками, значна частина книг з Росії приходить до України або контрабандою, або контрафактом”. 

“Живий” обмін теж, хоча й скоротився, але зовсім не вичерпався: українські письменники їздять до Москви – нещодавно видавництво “Лаурус” презентувало там книгу політичного в’язня, українського режисера Олега Сенцова. Щоправда, звичайно, не широкій публіці, а у вузькому колі – у посольстві України в Росії.

“Живий” обмін теж, хоча й скоротився, але зовсім не вичерпався

Спроби українських авторів вийти на ширші майданчики найчастіше зазнають поразки. Так сталося, наприклад, із п’єсою українського драматурга Наталі Ворожбит “Щоденники Майдану”. З листопада 2013 по лютий 2014 Наталя та її колеги записували великі інтерв’ю з людьми, що були на Майдані і з того, і з іншого боку, а потім зробили з цього п’єсу-вербатім. Її мали представити влітку 2014 року на Московському міжнародному відкритому книжковому фестивалі. Але організатори читання п’єси не дозволили, попросили вилучити її з програми. 

До України з письменників їдуть перед усім ті, хто не солідаризується з російською владою в її воєнно-патріотичній риториці та підтримує українців: наприклад, поети Лев Рубінштейн і Віра Полозкова, письменники Людмила Улицька, Дмитро Биков, Андрій Більжо, Віктор Шендерович, публіцист Ігор Свинаренко. Полозкова регулярно приїжджає до Києва з концертами, Рубінштейна та Улицьку запрошують на Міжнародний форум видавців у Львові.

Приїжджають автори російського опозиційного нон-фікшну, наприклад, колишній головний редактор телеканалу “Дождь” Михайло Зигарь зі своєю книгою “Вся кремлевская рать”.  Виступає в Києві і сатирик Михайло Жванецький, його найближчий концерт у Києві відбудеться за тиждень.

Очікування чистого неба

З концертом до Харкова у найближчий місяць збирається гурт “Акваріум” на чолі з  Борисом Гребєнщиковим. Це вже другий його виступ за останні півроку – у грудні БГ приїжджав до Києва. Він – один з небагатьох російських музикантів, які продовжують їздити до України.

Український музичний критик Микола Міліневський констатує: концертний “обмін” між країнами на тлі конфлікту скоротився майже на 100 відсотків. Залишилися артисти, яких можна порахувати буквально на пальцях одної руки: Гребєнщиков, Макаревич, “Ромаріо”, Глеб Самойлов та репери на чолі з Бастою (його концерт відбувся в Києві у листопаді 2015 року). А багато хто пише: “Приїду, коли у вас настане мир”. Подібну заяву зробила, наприклад, група “Аукцыон”. 

Рух у зворотному напрямку – з України до Росії – теж перетворився з повноводної ріки на тонкий струмочок

Це підтверджує і російський музичний продюсер Михайло Козирєв. За його словами, кожен робить свій вибір сам, але багато хто вирішив поставити концертну діяльність в Україні на паузу. Чекають, як кажуть вони самі, “ясного неба”. 

Лінія розділу пройшла чітко по напрямках: рок і реп лишилися, а от російська поп-музика з концертних майданчиків України пішла – одні виконавці відкрито підтримали дії російської влади, інші не їдуть, щоб не ризикувати кар’єрою, хоча політичних заяв не роблять, Україні в цілому симпатизують і загалом тримають нейтралітет.

“Мені здається, що провести концерт, наприклад, Леоніда Агутіна хоча б у Києві було б цілком комерційно виправдано, – каже музичний критик Микола Міліневський. – Мені здається, на нього б пішли. Він нейтральний і при цьому популярний. До речі, могли б сюди приїжджати і Бі-2, и Сплін, вони теж нейтральні. А хіт Бі-2 “Забрали в армию” взагалі можна сприймати як свого роду підтримку українців”.

Травень 2014: Соліст групи "Океан Ельзи" Святослав Вакарчук виступає на концерті "20 років разом" на стадіоні "Арена Львів". (с) Павло Паламарчук / VisualRIAN. Всі права захищені.Збитків українським промоутерам завдали і так звані чорні списки. Спочатку служба безпеки України їх не відкривала, і музиканти дізнавалися про те, що їх не пустять, за кілька днів до виступу. Так, наприклад, сталося з Сергієм Пєнкіним, квитки на концерт якого були вже розкуплені. Компанія-прокатник навіть не підозрювала, що артистові закрито в’їзд до України. Концерт скасували в останній момент, довелося повертати гроші. Врешті-решт чорний список Мінкульту, що містить більше ніж 80 російських митців, відкрили.

Найвідоміша в Росії українська група – “Океан Ельзи” на чолі зі Святославом Вакарчуком – давно перед російською публікою не виступає. За весь час конфлікту була лише одна така спроба: в лютому 2014 Вакарчук збирався виступити у Льодовому палаці в Санкт-Петербурзі. Але депутат Законодавчих зборів та великий прихильник заборон Віталій Мілонов одразу ж написав листа міністрові культури Володимиру Мединському. Мілонов вимагав заборонити концерт, а самого Вакарчука занести до чорного списку. Концерт скасували, але персоною нон ґрата лідера “Океану Ельзи” офіційно ніхто так і не оголосив – він сам відмовився виступати в Росії.

Деякі українські виконавці висловлюють свої симпатії набагато відкритіше, навіть демонстративно

З концертами до РФ досі їздять Іван Дорн, 5'Nizza, Валентин Стрикало, Роман Бахарєв і гурт “Бахрома”. Зберігає стосунки з Москвою і група SunSay. Її засновник та соліст Андрій Запорожець мало не став учасником Євробачення від України, але в результаті поступився кримськотатарській співачці Джамалі. Можливо, тут зіграв роль і політичний аспект: SunSay звинувачували в тому, що він симпатизує “руському міру”, виступаючи в Росії та в Криму. 

Втім, деякі українські виконавці висловлюють свої симпатії набагато відкритіше, навіть демонстративно. Співачки Ані Лорак і Таїсія Повалій 22 лютого поїхали до Росії, щоб виступити там на концерті з нагоди Дня захисника Вітчизни.

Кінець фільму 

У кіно приводів для заборони не так вже й багато: російських фільмів в українських кінотеатрах майже не лишилося, а сама Україна до Росії практично нічого й не привозила. 

Інтерес до російського кіно різко впав, фільми збирають набагато менше, ніж колись, причому в усіх жанрах. За словами директора компанії “Артхаус Трафік” Дениса Іванова, це видно навіть з мультфільмів: якщо раніше вони були блокбастерами, то зараз російський мультик “Три богатыря: ход конем”, що вийшов на початку минулого року, не увійшов до десятки найбільш касових фільмів в Україні (щоправда, в Росії він теж не потрапив до цього рейтингу). 

Інтерес до російського кіно різко впав, фільми збирають набагато менше, ніж колись, причому в усіх жанрах

Частина кінотеатрів взагалі оголосила російському кіно бойкот. Так, наприклад, вчинила українська мережа “Планета Кіно”, зробивши виняток лише для фільму “День выборов-2”, який щойно вийшов в український прокат. “Можливо, вони відійшли від принципу через те, що фільм “Квартету І” – це все ж таки пародія на Росію”, – припускає директор «Multi Media Distribution» Роман Мартиненко. До речі, сам “Квартет І” у Києві буває регулярно – наприкінці 2015 року колектив приїжджав сюди з виставою “Письма и песни мужчин среднего возраста”. Цікаво, що за музичну частину цієї постановки у Києві відповідав Олег Скрипка, який розірвав усі стосунки з Росією.

Щодо українського кіно, йому, за словами Романа Мартиненко, важко потрапити на російський ринок.

Зараз його компанія планує зайнятися дистрибуцією двох великих українських проектів: “Ніч Святого Валентина” – цей фільм вийшов у прокат 10 березня – і “Let’s dance” – цієї картини очікують в кінці року. “Ми ведемо перемовини, якість фільмів відповідає великим ринкам, тож, може, “Let’s dance” вийде і в російському прокаті. А “Ніч Святого Валентина”, можливо, покажуть по телебаченню”. 

З початком воєнних дій ДК ім. Петровського в Донецьку став прихистком для місцевих мешканців. (c) Andrew Burton / Getty Images. Всі права захищені.Непроста прокатна доля, очевидно, чекає на комедію “8 кращих побачень” з українським актором Володимиром Зеленським у головній ролі. Фільм тільки-но вийшов у прокат, а депутати російської Держдуми вже висунули вимогу заборонити його, а самого Зеленського оголосити персоною нон ґрата в РФ як людину, що “підтримує каральну операцію на території Донбасу”. Щоправда, офіційної заборони, як і в випадку з Вакарчуком, не було.

Але проблеми України на кіноринку пов’язані не з конфліктом – вони існували й до цього. За словами Романа Мартиненко, у сфері кіно Україна досі, загалом, залишається придатком Росії та залежить від неї. А українські посадовці не допомагають позбутися цієї залежності – навпаки, вони тільки придушують ледь живу галузь додатковими податками. З 1 січня ПДВ на кінопрокат в Україні становить 20 відсотків.

“Треба створювати середовище для своїх, – каже Мартиненко, – але ніхто цим не займається. Нам взагалі не дають можливості ані робити своє кіно, ані запропонувати нормальні конкурентні ціни на зовнішніх ринках, щоб не купувати кіно через Росію. Адже це все ланки одного ланцюга. Ми їздимо на міжнародні кіноринки й намагаємося закуповувати кіно самостійно, але зараз валюта ослаблена, 20-відсотковий ПДВ – ми просто не можемо вийти з доброю пропозицією. В результаті Росія знову диктує умови”. 

Залежність від Росії часом приводить до абсурдних ситуацій. В одній з них опинився, наприклад, трилер шведського режисера Даніеля Еспіноси. Стрічку, побудовану на розслідуванні злочинів маніяка Чикатило, українські прокатники закупили через російську компанію “Централ Партнершип”. Але за день до прем’єри у Москві картину зняли з прокату – російські посадовці знайшли в ній порушення. Вийшло так, що разом із росіянами її заборонили дивитися й українцям.

Позбавлятися цієї залежності, безумовно, треба, і якомога швидше, – вважають прокатники, – але поки що державна політика Україні в області кіно цьому не сприяє. 

Позбавлятися цієї залежності, безумовно, треба, і якомога швидше, – вважають прокатники, – але поки що державна політика Україні в області кіно цьому не сприяє

Не все так просто і з серіалами. Більшу частину російської продукції такого типу на українському телебаченні заборонили, але одразу замінити такий масив українськими серіалами важко. Знімають зараз багато, але дешево. Не скотитися б до рівня “багатих”, які “теж плачуть”, іронізують фахівці.

З авторських фільмів до Росії возили “Плем’я” Мирослава Слабошпицького, його навіть показали по російському телебаченню. Але це скоріше виняток. “Плем’я” стало великою подією в арт-кіно, і його сприймали не стільки як українську, скільки як світову картину.

Арт-барикади

Окремо в усій цій непростій історії культурного “обміну” стоїть арт-спільнота. Вона, мабуть, виявилася найбільш монолітною, принциповою і не зав’язаною на суто комерційні інтереси.

Прогресивні українські художники фактично закрили для себе Росію, не погоджуючись з її діями в Криму та на Донбасі. А їхні російські колеги, теж не згодні з діями влади, отримали додатковий стимул їхати до України та присвячувати своє мистецтво подіям у цій країні.

Один з найвпливовіших українських арт-критиків, куратор, фахівець із сучасного мистецтва Костянтин Дорошенко згадує, що кримський “референдум” відбувся у розпалі підготовки європейської бієнале Manifesta у Державному Ермітажі в Санкт-Петербурзі. Коли Костянтин і його колеги дізналися про це, вони відмовилися від участі у форумі.

“Москвичі тоді були щиро здивовані: як це, до нас не хочуть? Адже ми й фінансувати готові!"

У паралельній програмі тоді планувалася виставка українського художника Давида Чичкана у будинку-музеї Леніна в Разливі. Відкриття відмінили. Пізніше Микита Кадан - один з провідних сучасних українських художників – і його соратники з групи Р.Е.П. відмовилися від планів проводити виставку у московському центрі “Винзавод”. Багато хто з європейських митців вчинив так само.

Костянтин Дорошенко згадує: “Москвичі тоді були щиро здивовані: як це, до нас не хочуть? Адже ми й фінансувати готові! Але відмова українських митців і кураторів від взаємодії з престижними російськими арт-майданчиками тільки підігріла інтерес російської арт-спільноти до українського мистецтва. А прогресивні митці підтримали Україну в ситуації перелому. Наприклад, Петро Павленський був на Майдані і навіть побудував там власну барикаду”.

До речі, до Москви українські художники-акціоністи все ж таки їздять. Але вже не для того, щоб познайомити публіку зі своїм мистецтвом, а для того, щоб за допомогою цього мистецтва висловити політичну позицію.

Кримська художниця Марія Куликовська, наприклад, провела провокативну акцію в Ермітажі якраз під час бієнале Маніфеста, тільки вже через рік після анексії Криму. Вона принесла з собою український прапор і, загорнувшись у нього, лежала на сходах всередині музею, після чого її, звичайно, вигнала охорона.

Пізніше Куликовська сказала в інтерв’ю українським ЗМІ: “Я приїхала до Росії подивитись в очі звірові”.

About the author

Ксенія Туркова - журналіст, філолог, ведуча українського "Радио Вести" та Громадського телебачення. Автор рубріки "Словарный запас" на порталі Snob.ru та мовного проекту "Мнимый больной" на pravmir.ru. Член журі російського конкурсу "Слово года". Живе в Києві.


We encourage anyone to comment, please consult the
oD commenting guidelines if you have any questions.