Print Friendly and PDF
only search openDemocracy.net

«Я не боюсь сказати»: в Україні щось змінюється

Минулого літа Анастасія Мельниченко за допомогою лише одного хештега почала цілий рух проти зґвалтування. Що відбувається з цим рухом сьогодні? English, RU

Анастасія Мельниченко. Фото: Facebook.

У 2016 році, коли українські жінки звернулися до соціальних мереж, щоб розповісти про свій досвід зґвалтувань та сексуального насильства загалом, використовуючи хештег Анастасії Мельниченко (київської письменниці-феміністки), їх почали звинувачувати в усьому чому тільки можна, починаючи від «душевного стриптизу» до брехні з метою «привернути до себе увагу».

Повний спектр проявів сексуального насильства, о котрих невдовзі заговорили також у білоруських та російських соцмережах, шокував багатьох чоловіків — друзів і читачів учасниць флешмобу. Вони навіть уявити собі не могли, що їхні знайомі жінки мали справу з цим явищем, яке й досі є забороненою темою серед консервативно налаштованих осіб. 

Через рік після цього Наталія Антонова з openDemocracy поговорила з Анастасією Мельниченко про те, як вона продовжує свою працю — тепер вже у формі книжки про сексуальне насильство, призначеної для підлітків — і про те, як запобігти емоційному «вигоранню», коли намагаєшся змінити ставлення людей до насильства. 

За вашими спостереженнями, чи в Україні щось змінилося у ставленні до сексуального насильства за останній рік? За моїми спостереженнями — так, але я є лише одним зі спостерігачів. 

Анастасія: Так, змінилося. На ці теми почали більше і вільніше говорити. Це триває понад рік. Прокотилося кілька яскравих акцій: «ЯНеБоюсьДіяти», акції проти домагань у ВНЗ, «Маю право сказати ні» та інші. Тема наче сплила на поверхню, проблема стала видимою.

Якою загалом є реакція на вашу книжку? Я знаю, що ви казали, що до шкільних бібліотек вона не увійде — але ви ж, напевно, все одно постійно бачите реакції підлітків та їхніх батьків? 

Анастасія: Реакція на книжку загалом позитивна. Були негативні відгуки від квір-спільноти, деякі з цих відгуків я взяла до уваги і погодилася, але з деякими не згодна досі. Що стосується інших, то загалом реагують дуже і дуже схвально. Була приємно вражена, коли у Facebook побачила, що одна дівчина-підліток поставила фото з книжкою собі на обкладинку. Багато хто купує книжку для дітей і онуків, це наче якесь одкровення, яким людям хочеться поділитися з близькими. Це радує. Зараз я пишу наступну книжку, цього разу якість видання буде значно вищою. Це буде художня книжка для підлітків на складні теми, сподіваюся, їм сподобається. 

У Росії, як ми знаємо, теж була дуже потужна реакція на ваш хештег — настільки потужна, що прокремлівський Лайф Ньюс навіть приписав його зовсім іншій людині, Катерині Романовській, а також звинуватив її в тому, що вона «монетизувала» хештег. Вам траплялися інші теорії змови щодо хештега або вас самої? 

Анастасія: Так, мене звинувачували, що це проплачена Кремлем ініціатива. Мої деякі родичі навіть відмовлялися спілкуватися зі мною за те, що "продалась Кремлю". Чула версії, що я збираюся монетизувати акцію, один чоловік навіть обіцяв з'їсти капелюха, якщо я не почну збирати гроші на щось на хвилі популярності. От, уже пройшов рік, а капелюх досі не з'їдений.

Один чоловік навіть обіцяв з'їсти капелюха, якщо я не почну збирати гроші на щось на хвилі популярності. От, уже пройшов рік, а капелюх досі не з'їдений

Багато хто з тих, хто не читав книжку, каже, що я просто зібрала історії, видала їх як компіляцію, і заробила багато грошей. Ну, по-перше, історії в книжці використані виключно як ілюстрації до основного тексту. По-друге, на публікацію кожної з них я отримала дозвіл. По-третє, мій гонорар склав 7500 грн, це плюс-мінус 300 доларів. Думаю, аби іноземні автори дізналися, скільки у нас платять за 240 000 знаків тексту, вони б довго і весело сміялися. відсотку з продажу книжки я не маю, так що мені смішно слухати про «монетизацію».

Як на мене, і український, і російський, і білоруський соціум досі об’єднує певне явище — бажання солідаризуватися з насильником проти жертви. Тобто звідси походить і горезвісне «самадурепавинувата» — люди досі бояться стати по стороні постраждалого, по стороні слабкого. Звісно, цей страх спостерігається в усьому світі, але в пострадянських реаліях я особисто пов’язую такий страх зі спадком війн та масових репресій. Дуже хотілося б дізнатися, чи ви теж вбачаєте тут якісь історичні передумови? Чи ця проблема все ж таки є більш широкою/універсальною?

Анастасія: Дуже цікаве запитання) Жінка є цапом-відбувайлом по всьому світу, бо дуже зручно не брати на себе відповідальність, а звинуватити когось... У цього явище глибоке історичне коріння. Наприклад, християнство вбачало в жінці бісівське начало. Ясно, що чоловіка божого збиває з панталику саме біс або бісова істота, це одвічне християнське протистояння. 

Звісно ж, найближчою бісовою істотою до чоловіка є жінка - вмістилище Сатани! Вона винувата, на ній вся відповідальність за сходження чоловіка з путі праведного. Крім того, до останнього часу жінка вважалася істотою дуже хтивою, яка спокушає чоловіка на гріх, хіть і неподобство. Ну як не звинуватити з такими воззріннями жінку у тому, що вона САМА ВИНУВАТА, що чоловік збочив на шлях гріха? Від цієї багаторічної системи поглядів ми позбавимося ой як нескоро. 

Досі традиційно на жінку покладають дуже багато відповідальності, зокрема, і за емоційний стан та поведінку чоловіка

До чого ще призвело таке ставлення? Досі традиційно на жінку покладають дуже багато відповідальності, зокрема, і за емоційний стан та поведінку чоловіка. Жінка зобов'язана плекати домашнє вогнище, інакше чоловікові не буде натхнення підкоряти світ. Жінка повинна бути вічно молодою вправною коханкою, інакше чоловік піде до іншої. Жінка повинна надихати і захоплюватися чоловіком, інакше він не стане успішним. І, нарешті, саме від поведінки жінки залежить, захоче її зґвалтувати чоловік чи ні. Це логічне продовження практики емоційного обслуговування чоловіка майже в усіх сферах життя, і не думаю, що це проблема виключно України, Росії чи Білорусі. 

Особисто я дуже сильно втомлююся від феномена «самадурепавинувата». Постійно щось пояснювати людям, намагатися переконати, чути всяку гидоту у відповідь. Минулого року я писала про те, як під час бурхливого обговорення вашого хештега на мою сторінку прийшов досить відомий російський письменник (не хочу називати його ім’я і тим самим привертати до нього увагу) і вилив на мене відро помиїв, назвавши мене «ідіоткою» та «вічною жертвою» — і все це тому, що я згадала, як до мене в московському метро, на очах у купи людей, напали п’яні хлопці з Чечні, і як це було страшно, и як важко було від них відбитися. Коли це трапляється, це щоразу сильно «з’їдає» енергію в організмі, хочеться плюнути на все і просто більше не піднімати цю тему. Ви стикаєтеся з цим відчуттям? Якщо так, як ви з ним боретеся?

Анастасія: Ви праві, емоційне вигорання від такого ставлення настає дуже швидко. після хештега я на два тижні поїхала з міста, ізолювавши себе від інтернету. Зараз допомагає [Facebook]-спільнота Фемактивізм, де можна скинути напругу і поплакатися на життя. А ще допомагає підтримка людини, яка поруч. Лиш будучи разом із партнером, який повністю поділяє мої погляди, я зрозуміла, наскільки це важлива і помічна річ!

About the author

Наталія Антонова народилася в Києві і юні роки провела в Північній Кароліні. Вона займається журналістикою і драматургією.


We encourage anyone to comment, please consult the
oD commenting guidelines if you have any questions.