Коли я телефоную до Харківського центру допомоги вагітним, у трубці мене вітає співчутливий голос. Жінка представляється Іриною*, поки я детально пояснюю свою ситуацію: мені двадцять років, я внутрішньо переміщена особа і мене зґвалтували. Тепер я вагітна і хочу знайти спосіб зробити аборт — аборти не заборонені законом в Україні ще з 1950-х років.
Ірина змінює тон. На її думку, аборт — не варіант. Натомість вона заохочує мене шукати розради в релігії та піти висповідатися до церкви. «Неможливо вбити і бути щасливою», — каже вона, припускаючи, що навіть якщо я завагітніла від ґвалтівника, я однаково ношу «дитину, народжену від Бога, і його кров».
Вона стверджує, що постраждає також моя «здатність любити». «Краще дати дитині життя, ніж отримати рак грудей або матки», — додає вона, поширюючи помилкові уявлення, ніби після аборту на мене чекають «ускладнення на кожному кроці».
