oDR: Opinion

На рубежі європейської війни: кому доводиться захищати країну?

Історія таких жінок як Марія Берлінська спонукає замислитися, що означає «захищати державу» під час війни. Read in English

Олеся Хромейчук
14 October 2020
Марія Берлинська
|
Клеопатра Анферова

Війна на сході України триває вже понад шість років. День Захисника України був впроваджений невдовзі після початку бойових дій і з того часу відзначається 14 жовтня. Здебільшого у цей день вітають військових чоловіків як втілення «захисника нації». Однак події останніх шести років показали, що цивільні - і часто цивільні жінки - настільки ж схильні захищати державність, коли їй загрожує небезпека.

«Ти кличеш мене ‘Марія’ лише тоді, коли гніваєшся на мене. Ти гніваєшся на мене?» - запитує мене Маша, коли я використовую її повне ім’я, розмовляючи з нею по скайпу. Я тоді і справді гнівалася на неї. Зараз не пам’ятаю, чому саме. Можливо, тому, що я помітила, що вона була надто дружньою з ультраправими, а я вважала, що це небезпечно для неї, для її справи, для її репутації. Я вважала, що це неправильно. Вона також не вважала це правильним, але вона була або менш наївною, або менш впевненою у власній правоті, ніж я.

Насправді це трохи дивно, що я переважно кличу її «Маша»: ми обидві із західної України, де «Марія» може стати «Марічкою», «Марусею», але не «Машею». Але саме так її було представлено​​ мені, коли ми вперше познайомилися і саме це ім’я я використовувала, коли не гнівалася на неї.

Я вперше зв'язалася з Машею у 2014 році, щоб взяти у неї інтерв’ю щодо її участі у протестах на Майдані. Це було незадовго після закінчення революції; наметове містечко ще стояло посеред Києва, залишки шин ще тліли, а там, де нещодавно розстріляли людей, почали з'являтися хрести. Центральний Київ виглядав постапокаліптично. Здавалося, ніби щойно закінчилася війна. Насправді війна тільки починалася, але ми цього не знали того дня, коли зустрілися.

Маша чекала на мене в маленькому хіпстерському кафе дві години. Я періодично писала їй смс-ки, що запізнююсь, а вона чекала. Мене затримав мій попередній співрозмовник - радикальний націоналіст, який дуже пізно з'явився на інтерв'ю, і від якого пахло алкоголем, хоч була десята ранку. Інтерв’ю виявилося марним і я не використала його в статті, для якої його записувала. Інтерв’ю з Машею було зовсім протилежним: я зібрала достатньо матеріалу, щоб написати цілу книгу. Але головне - я зустріла нову подругу.

Коли я нарешті дісталася до кафе, де чекала Маша, то побачила вражаючу молоду жінку. Висока, з довгим трохи розтріпаним хвостиком, вона виглядала молодшою ​​за мене, але випромінювала таку впевненість, що я плутала слова, намагаючись представитись і вибачитися за своє запізнення.

«То ти виходить британська вчена», - саркастично кинула Маша, коли я сказала, що я з Британії. Сарказм не здавався хорошим початком для інтерв’ю. Але я не знала, як це виправити.

Маша підвелася і сказала: «Ходімо на вулицю. Я закурю». Я слухняно пішла за нею. Маша запалила цигарку і почала розповідати історію своєї участі у протестах. Лише тоді я помітила, що її глибокі зелені очі все ще бачать ті картини смерті та руйнування. Вона ще перебувала в шоці і добирала слова, які могли б адекватно описати те, що нещодавно трапилося з нею та її країною.

З часом вона забула, що розмовляла з «британською вченою», а може, просто потеплішала до мене і передавала мені свої переживання Майдану так, як вони врізалися їй у пам’ять. Це було її перше інтерв’ю. Тоді вона ще не усвідомлювала, що подібні запитання їй будуть ставити знову і знову дослідники та журналісти.

Машу тепер добре знають в Україні. Це така слава, яку люди здобули швидко і несподівано для себе, коли Майдан щойно закінчився, а війна тільки починалася. Між тим, як Янукович утік з країни, та новими президентськими виборами активіст(к)и та волонтер(к)и замінили державу і багато в чому виявилися ефективнішими за уряд. Вони збирали все, що було потрібно армії, вимагали покарання тих, хто стріляв у мирних людей, що протестували під час Майдану, а багато також вступили до війська і пішли на фронт.

Маша бралася за все, що могла під час протестів. Вона робила «коктейлі Молотова» та виступала з промовами про гендерну рівність. Після того, як вона зазнала дискримінації з боку чоловіків-протестувальників, вона вирішила поговорити про рівні права з центральної сцени Майдану. Коли пізно ввечері сцена нарешті звільнилася і їй вже збиралися дати мікрофон, кілька чоловіків зупинили її і сказали:

«Знаєш, те, що в мене між ногами, і те, що в тебе, - це різні речі. Роби те, що вмієш: борщ, шиття».

Але Машу це не зупинило. Вона піднялася на сцену і виголосила свою промову. Як виявилося, це була її перша з багатьох промов на тему прав жінок.

Коли почалася війна, Маша зібрала речі і подалася на фронт. Вона навчилася оперувати безпілотниками, а потім створила організацію, яка навчала інших керувати ними. Вона стверджувала, що в двадцять першому столітті ми не повинні воювати людьми; ми повинні використовувати техніку. І якби ж то українській армії бракувало техніки! Волонтерські організації, такі як Машина, українська діаспора у всьому світі та західні уряди, забезпечували стабільне постачання безпілотників для армії, але поєднання непідготовлених солдатів, надто обережних офіцерів та корумпованих генералів означало, що ці безпілотники не завжди потрапляли на передову, а опинялися десь на складах, щоб їх часом не пошкодили. Як відмітила Маша, деякі відповідальні офіцери хвилювалися, щоб їм не влетіло від керівництва за завдання шкоди військовому майну. Схоже, що завдання шкоди людям було менш ризикованим.

Я захоплювалася рішучістю Маші, але також усвідомлювала, що чим більше вона та люди схожі на неї займаються захистом Батьківщини, тим, чим мали б займатися професійні військові, тим більше держава буде відчувати, що їй не потрібно нічого робити

Маша хотіла все це змінити. Вона організувала безкоштовні навчальні курси для інших і сама керувала безпілотниками на фронті. Вона опинилася в подвійному виграші: їздила на передову кожні кілька місяців і відчувала, що робить вагомий внесок для підтримки армії, але не підписувала офіційного контракту з військом, а, отже, не була цілком контрольованою ним. Держава також вигравала від цієї ситуації: Маша проводила безкоштовне навчання, возила безпілотники на передову та ризикувала власним життям на фронті, але якщо би з нею щось трапилося, держава не несла би за це відповідальності. У квартирі Маші, на столі, лежала купа запитів з різних військових підрозділів з проханням провести навчання з управління безпілотниками для їхнього особового складу, звісно, ​​безкоштовно.

Я захоплювалася рішучістю Маші, але також усвідомлювала, що чим більше вона та люди схожі на неї займаються захистом Батьківщини, тим, чим мали б займатися професійні військові, тим більше держава буде відчувати, що їй не потрібно нічого робити. Коли я дорікнула їй за те, що вона дозволила державі зайняти пасивну позицію поки волонтер(к)и виконували важку роботу, Маша запитала мене, як те, що вона припинить керувати безпілотниками або навчати інших, допоможе людям на передовій. Коли я порадила їй бути обережнішою у стосунках з ультраправими, адже, вони, як правило, трактують феміністок, як загрозу національній безпеці та найбільш палко підтримують патріархат, а, отже, гендерну дискримінацію, проти якої вона так пристрасно намагалася боротися, вона відповіла, що на фронті люди діляться лише на дві категорії: порядні і засранці. В обох таборах можна було знайти ультраправих, але вона намагалася не тусуватися з засранцями. Коли я спробувала переконати її зробити перерву в порятунку України та подбати про своє здоров’я, вона у відповідь усміхнулася і сказала, що саме так і зробить. Мене не переконала жодна з цих відповідей.

У спробі допомогти тим, хто перебували на передовій, Маша намагалася вплинути на зміну закону і зупинити або, принаймні, мінімізувати дискримінацію жінок. Коли вона вперше вирушила до зони бойових дій, вона помітила, що жінки займаються всім, від кухонних обов’язків до участі в боях, і часто несуть відповідальність і за те, і за інше. Через офіційні обмеження більшість військових посад - і не лише бойових - були недоступні для жінок. У результаті, снайперки були зареєстровані адміністраторками, а штурмовички - швачками. Держава знову була рада використати готовність людей ризикувати своїм життям без зайвої шкоди для свого бюджету.

Ці жінки були абсолютно незахищеними у разі поранення на передовій, бо як ви поясните вогнепальну рану адміністраторки? Вони не отримували належної винагороди, бо для чого платити швачці додаткові гроші за участь у бою? Їх статус був далеко не таким, як колег-чоловіків, а якби справи пішли зовсім зле і військовослужбовиця з напів легальним статусом загинула на передовій, її сім'я не отримала б компенсації, а саму її могли б звинуватити в тому, що вона пішла на фронт за власним вибором: вона ж мала знати, що «це не місце для жінки». І, звісно, цим жінкам загрожували часті сексуальні домагання та насильство з боку своїх же солдатів, не кажучи вже про ворога.

Маша і це хотіла змінити. Як у випадку з безпілотниками, вона думала, що зможе це зробити зсередини. Я казала їй, що неможливо реформувати таку патріархатну установу як армія зсередини, бо приєднавшись до неї, вона лише легітимізуватиме її. Маша не погоджувалась. У нас було багато запальних дискусій, після яких я іноді думала, що вона більше ніколи не буде зі мною говорити, а іноді вважала, що мої аргументи здавалися їй переконливими. Незважаючи на мій скептицизм, Маша продовжувала свою роботу: вона лобіювала Міністерство оборони, заохочувала ветеранок та військовослужбовиць вимагати своїх прав і відверто критикувала військові інституції, щоденно підтримуючи передову. Її зусилля принесли плоди. Дискримінаційні закони були змінені в результаті розпочатої та очолюваної нею кампанії. Маша не досягла гендерної рівності в армії, але зробила важливий перший крок у цьому напрямку.

Коли я зателефонувала Маші, щоб сказати, що мій брат, Володя, загинув під час служби в ЗСУ на Донбасі, вона саме була на фронті. Маша сказала, що приїде до підрозділу, де він служив, забере його речі і привезе їх мені. Повертаючись з Луганської області, у Маші зламалася машина. З палицею в одній руці – вона тоді страждала від травми ноги – і речами мого брата в іншій, Маша пересідала з потяга на потяг і врешті добралася до Києва. Через кілька днів, коли я приїхала до Києва зі Львова, де відбувся похорон брата, ми сіли в її маленькій кухні в старенькій квартирі і разом стали перебирати речі мого брата. Там, на підлозі кухні, лежало його життя за останні два роки, і нам довелося просіяти його по крупинках.

Ми зустрілися з Машею як дослідниця та респондентка. Але ми стали подругами, бо лише подруга може привезти речі твого брата з передової, допомогти тобі перебрати їх на підлозі власної кухні та дізнатися подробиці його смерті

Після похорону та тижня бюрократичного пекла я думала, що найгірше було позаду, але я помилялася. Ми з Машею, моєю мамою та моїм партнером все ретельно перебрали, розсортувавши на три купки: речі, які могли б стати в нагоді іншим (форма, берці, рюкзак тощо), речі, які можна було б викинути (їх було не багато, оскільки на передовій не накопичується непотріб), і речі, які ми хотіли зберегти на пам’ять. Я взяла його телефон, документи та камуфляжний шарф. Моя мама залишила собі підшоломник з діркою, який він, очевидно, мав на собі, коли його пробили осколки. А ще ми залишили собі футболку для мого середнього брата. Ось і все. Придатна купка була досить великою і Маші було доручено знайти волонтерів, які могли б взяти ці речі та переконатись, що вони потраплять до тих, хто їх потребує. Маша зробила це за лічені хвилини. Я побачила досвід, набутий завдяки її волонтерській діяльності на передовій, в дії. Вона набрала кілька номерів і діловим тоном сказала:

«У мене тут є сім'я бійця. Він загинув в бою. Його сім'я хоче, щоб його речі послужили іншим. Ви можете цьому посприяти?»

Волонтер приїхав до її квартири майже відразу. Це було таким полегшенням: нам не потрібно було кудись везти речі мого брата, чи пакувати їх і брати з собою, не знаючи, що робити з ними потім, крім того, щоб перебирати їх і плакати над ними знову і знову. Маша впоралася з усім швидко і ефективно. Ми були вдячні.

Іншого разу я побачила її військовий досвід у дії, коли вона зателефонувала командиру мого брата, якого знала через волонтерську діяльність. Знову діловий тон:

«Добрий день. У мене тут родина вашого загиблого бійця. Можете розказати їм, як він загинув? Добре, я вмикаю гучномовець».

Я ніколи б не знайшла цей номер сама, а навіть якщо б і знайшла, то у мене не було б сміливості його набрати. Я б не подумала, що командир зобов’язаний розповісти мені, що сталося на передовій. Я також не хотіла б травмувати його, змусивши розповідати мені подробиці. Але телефонний дзвінок, який Маша ініціювала, був дуже корисним - бо ми хотіли знати, як помер Володя, навіть якщо ми не хотіли про це нікого запитувати. Як і з речами, Маша дозволила нам зайняти пасивну роль, а сама зробила решту. Ми знову були вдячні.

З’ясувалося, що останнім завданням мого брата було стояти в бліндажі, спостерігаючи, звідки йде ворожий обстріл і передавати інформацію тим, хто мав дати вогонь у відповідь. Йому вдалося передати деталі трьох «прильотів». Четвертим його вбило. Це не мало бути завданням для людини. Це мало бути завданням для безпілотника. Можливо, одного із тих, які лежали на складі, непошкоджені. Можливо, одного із тих, яким Маша могла навчити керувати якогось солдата. Мого брата, скажімо.

Захист України закінчився для мого брата. Однак для Маші він продовжувався.

Ми зустрілися з Машею як дослідниця та респондентка. Але ми стали подругами, бо лише подруга може привезти речі твого брата з передової, допомогти тобі перебрати їх на підлозі власної кухні та дізнатися подробиці його смерті. Ми намагаємося залишатися на зв’язку, навіть якщо різниця в часі та наші насичені життя ускладнюють це завдання. Ми сперечаємось про багато речей, але попри все, я майже завжди називаю її «Маша».

IMG_0535.JPG
Maria Berlinska, Olesya Khromeychuk | Source: Author

US election: what's at stake for the rest of us?

Our editor-in-chief, Mary Fitzgerald, is on the ground in key battleground states ahead of the US election.

There's never been more at stake. But the pandemic has kept many foreign journalists away. Hundreds of international observers who normally oversee US elections aren't there.

Hear Mary describe what she's seeing and hearing across the country, from regular citizens to social justice activists to right-wing militias arming themselves for election day.

Plus: hear from the journalists behind openDemocracy's latest big 'follow-the-money' investigation, which lifts the lid on how Trump-linked groups have exported their culture wars across the world.

Join us for a free live discussion on Thursday 29 October, 5pm UK time/1pm EDT.

Get oDR emails A weekly roundup of political and social developments in the post-Soviet space. Join the conversation: get our weekly email

Comments

We encourage anyone to comment, please consult the oD commenting guidelines if you have any questions.
Audio available Bookmark Check Language Close Comments Download Facebook Link Email Newsletter Newsletter Play Print Share Twitter Youtube Search Instagram WhatsApp yourData