Print Friendly and PDF
only search openDemocracy.net

В Україні знов розгорається стара ненависть

Убивство дівчинки в Лощинівці призвело до того, що з села було вигнано місцеві ромські родини. У світлі цих подій спостерігачі задаються питанням: чи в сьогоднішній Україні є місце для ромів? English

Спалений будинок ромської родини у Лощинівці, Одеська область.Лялька Барбі у пластиковій упаковці позначає місце, де знайшли її тіло. На сільській площі, за сотню метрів звідси, бродять поліцейські з автоматами Калашникова, ховаючись від вечірнього сонця у тіні дерев. Навпроти них стоїть хата – закинута, з розбитими вікнами, обгорілими стінами. Вогонь, що спалив будинок зсередини, вирвався назовні й залишив чорні сліди на білій фарбі.

Протягом двохсот років Лощинівка була мирним місцем. Село, що лежить на західному краю Одеської області, знаходиться ближче до Молдови та Румунії, ніж до обласного центру. Лощинівське життя побудовано на сільськогосподарській діяльності. Його радощі складаються з весіль, народжень і врожаїв; його печалі – з похоронів. 1300 мешканців села – болгари, українці, росіяни та роми – існують у тому ж самому стабільному, передбачуваному сільському циклі життя. Циклі, який перервало вбивство дев’ятирічної Ангеліни Моїсеєнко, що сталося 27 серпня.

Дикість убивства вразила тісну громаду мешканців села. Тіло дівчини – оголене, покрите синцями та кров’ю – знайшов місцевий пастух. Її кілька разів вдарили викруткою.

«Це навіть більше, ніж просто жорстоко – колоті рани та сліди від ударів усюди, де тільки можна, – каже сільський голова Віктор Паскалов. – Її зґвалтували. Це найгірший злочин, що в нас траплявся».

Коли показання її молодшого брата привели слідчих до підозрюваного – 21-річного Михайла Чеботаря, напіврома, напівболгарина, який дружив із вітчимом дівчинки, мешканці села не змогли стримати свою лють. Прагнучи помститися за безсенсовний жахливий злочин, вони вчинили власний злочин.

«Вони зібралися о п’ятій, а о восьмій почали громити наші будинки і кричати. Чого нам було чекати? Доки нас повбивають?»

Хоча Чеботаря одразу ж затримали, по селі пройшовся натовп, що складався приблизно з 300 чоловіків і хлопців-підлітків: їхньою мішенню стали будинки п’яти ромських сімей.

«Вони зібралися о п’ятій, а о восьмій почали громити наші будинки і кричати, – каже Зинаїда Дамаскіна, 30-річна ромка, яка була змушена втекти разом з двома маленькими синами. – Чого нам було чекати? Доки нас повбивають? Тому ми нічого з собою не взяли. Ми не мали вибору. Ми могли тільки втекти».

Ті, хто здійснив напад – це були здебільшого болгари – не зважили на те, що підозрюваний має змішане походження; вони були надто захоплені бажанням пояснити злочин «дурною кров’ю». Вони навіть забули про будинок і родичів самого підозрюваного. Замість цього натовп вигнав із села ромські родини, взагалі не пов’язані зі злочином; у багатьох із них є власні маленькі діти. Нападники кидали каміння, ламали двері та підпалювали хати. Невеличка група поліцейських в уніформах спостерігала за тим, що відбувалося, не роблячи нічого, щоб зупинити погром.

Після того, як ромів вигнали, сільрада приняла рішення офіційно виселити їх, щоб таким чином легітимізувати насильство. Вона організувала автобуси, на яких ромів відвезли до найближчого міста – Ізмаїлу.

Стара ненависть, нові спалахи

Мальовниче місто з населенням біля 72,000 людей, Ізмаїл розташований на останньому українському вигині Дунаю; його оточують дикі румунські ліси. Його портова станція, колись важлива, тепер стала ржавим радянським пережитком, але у місті лишився великий базар, де буяє життя.

Багато хто з ромів цього регіону продає одяг і овочі на ізмаїльському ринку, тому я зупинився біля лотку і спитав продавчиню, українку середнього віку, де мені знайти ромів з Лощинівки. Показав мені, куди йти, вона висловила власну думку про своїх колег-продавців: мовляв, їх усіх треба каструвати, циганських покидьків.

Ядучі слова жінки показали, що події в Лощинівці є лише свіжим симптомом вкоріненої національної хвороби, яка зараз дає метастази з лячною швидкістю. Групи, що займаються захистом прав ромів, бояться, що вбивство підніме нову хвилю насильства та упереджень по всій країні.

Ринок в Ізмаїлі.«Телевізійне опитування показало, що 65% українців підтримує ромські погроми у Лощинівці, – каже Земфіра Кондур, віце-президент Ромського жіночого фонду “Чіріклі”. – Праворадикальні групи використовують це, і ми боїмося, що будуть і інші атаки на ромів у різних регіонах».

Після вигнання ромів з села батальйон «Азов» опублікував провокативну статтю на підтримку дій мешканців села. Ця стаття називає лощинівських ромів «етнічною мафією», яку очолюють «циганські барони». У тексті подається неправдива інформація про те, що роми нібито мали нарколабораторію у селі, що вони «прославилися грабіжками, залякуванням, фізичним насильством, шантажем і наркоторгівлею».

Антиромський расизм, або ж ромофобія, – один з видів найбільш стійкої та заразної етнічно-орієнтованої ненависті, що існує в Європі

За кілька днів в Ужгороді група озброєних молодиків напала на ромську родину, почала стріляти та бити людей. Один з ромів, що став жертвою нападу, запідозрив, що нападники керуються націоналістичними мотивами, і розповів їм, що нещодавно повернувся з АТО. Після цього вони пішли геть. Ромська родина каже, що вони гадки не мають, хто були ці люди і чому вони вчинили насильство.

«У багатьох місцях вже існувало досить сильне напруження між ромськими сім’ями та місцевими українцями, але після Лощинівки воно посилилося, – пояснює Кондур. – Вже було кілька конфліктів, і ситуація погіршується».

Антиромський расизм, або ж ромофобія, – один з видів найбільш стійкої та заразної етнічно-орієнтованої ненависті, що існує в Європі.

Протягом XVIII століття правителі Священної Римської імперії наказували страчувати «циган» при їхньому виявленні. У XX столітті стався гітлерівський геноцид сотень тисяч ромів, який досі залишається значно менш відомим і визнаним, ніж Голокост. Кількість загиблих, за різними оцінками, коливається від 220,000 до 1.5 мільйонів.

Навіть зараз ромофобія майже не знаходить опору в суспільствах і урядах центральної та східної Європи. Український шкільний підручник розповідає дітям, як поводитися з ромами.

У народів, що живуть у східній смузі Європи, з наймолодшого віку у свідомість закладаються упередження. Тут є нормою батьківське повчання про те, що треба остерігатися ромів, інакше вони можуть забрати и примусити жебрати. Така пересторога зустрічається і в українських шкільних підручниках.

Багато хто зі східноєвропейців (у ЄС та поза ним) не приховують свого негативного ставлення до ромів. Навіть освічені, прогресивні люди, які добре знають, що расизм є неприпустимим.

«Я досить-таки расист, коли йдеться про них. Вони – темні, погані люди, які хочуть тільки одного – ошукати, вкрасти, здобути легкі гроші», – заявив мені 24-річний румунський IT-консультант.

«Вони брудні, неймовірно ліниві, починають плодитися з дуже раннього віку лише заради того, щоб тягнути гроші з соціальної системи, дуже рідко влаштовуються на роботу», – додав болгарин, який отримав освіту на Заході.

Подібні погляди повторювали незнайомці, яких я зустрічав у своїй подорожі – з Києва і далі на південь через Одеську область, – а також мої українські друзі та колеги, яких я до того вважав лібералами.

«Злочинні елементи»

За останнім переписом населення (2001) в Україні мешкає біля 40 000 ромів. Ромські організації стверджують, що ця статистика не включає тисячі незадокументованих груп і що зараз реальна кількість ромів складає біля 250 000.

Більшість цих груп зараз сконцентрована на заході на півдні України, оскільки тисячі ромів, рятуючись від війни та переслідувань, втекли туди зі східних регіонів країни, окупованих повстанцями і російськими збройними силами. Багато хто з них, не маючи документів, не може отримати допомогу, на яку мають право (хоча й не завжди отримують) переселенці, що залишили рідну оселю та джерело заробітку.

Після подій у Лощинівці образ ромів як злочинників стали підкріплювати українські ЗМІ та політики

Після подій у Лощинівці образ ромів як злочинників стали підкріплювати українські ЗМІ та політики. Більшість матеріалів стосовно погрому подавалася з симпатією до агресорів, використовувала натяки на наркоторгівлю та дрібну злочинність, що нібито виправдовували насильство.

Міхеіл Саакашвілі у своєму коментарі теж підтримав такий підхід. «Я цілком поділяю обурення всіх мешканців Лощинівки, – сказав репортерам колишній президент Грузії після похорону Ангеліни. – Там реально притон, там є масова торгівля наркотиками, якою займаються ці асоціальні елементи, які там мешкають. Нам треба було фундаментально зайнятися цією проблемою ще раніше, а тепер вже обов’язково, щоб ці наркоторгівці, ці злочинці, які створюють поживне середовище для насильства, не почувалися там вільно».

Палац Культури в центрі Лощинівки.Але коли я зустрівся з головою поліції Одеської області, Ґіорґі Лорткіпанідзе, він заперечив, що в селі існує злочинна спільнота. «За минулий рік у Лощинівці було порушено 28 кримінальних справ, і тільки в одній з них фігурував ром. У селі не було абсолютно ніяких злочинів, пов’язаних з наркотиками», – повідомив мене Лорткіпанідзе.

«Я перебував там три дні, і ніхто не сказав мені, що раніше стикався зі злочинами ромів, що викликав поліцію у зв’язку з цим. Ми пішли з людьми, які стверджували, що в селі була нарколабораторія, ми обшукали це місце і не знайшли ніяких наркотиків».

«Я – поліцейський, я завжди перевіряю факти, перед тим як щось сказати, – додав він. – Пан Саакашвілі – політик, він слідкує за настроями суспільства, а потім робить заяви».

Хоча жертва злочину може бути переконаною, що злочинець – ром, але жодна статистика не підтверджує, що роми більш схильні до злочинів, ніж будь-які інші етнічні групи.

Поліція здійснила кілька рейдів у пошуках нарколабораторій в Ізмаїлі та селах навколо Лощинівки, що заплутало справу, бо поліцейські пред’явили автоматичну зброю та наркотики. Результат рейдів використали як підтвердження заяви Саакашвілі, але при цьому забули сказати, що жоден з цих об’єктів не був знайдений у Лощинівці або в будинку, де мешкають роми.

Коли я розпитав Саакашвілі про його попередні коментарі, він сказав, що під «злочинцями» не мав на увазі ромів, і що його слова неправильно зрозуміли. Він також додав, що абсолютно засуджує атаки на ромів у Лощинівці і що не дозволить примусового переселення людей.

Історії успіху

Я сидів у тінистому кафе в ізмаїльському парку і чекав на двох представників місцевої ромської громади, і тут до мого столика підійшов маленький ромський хлопчик, щонайбільше десяти років.

Він спитав, що я роблю в Ізмаїлі. Я спитав, чи він знає, що сталося в Лощинівці і чи він має там родичів. Хлопчик відповів, що чув, що їх вигнали за вбивство дівчини. Після цього він незворушно перейшов до справи. «Дай грошей», – посміхнувся він від вуха до вуха. Я спитав, де його батьки. «Я роблю що хочу», – посміхнувся він ще ширше. «Дай мені фотоапарат», – скомандував він, пожираючи його очима. Я тільки розсміявся.

Подібні сцени щодня відбуваються у містах і містечках по всій Україні. Десятки українців розповідали мені про свій особистий досвід – як їх переслідували чи грабували люди, які, на їхню думку, були ромами. Для багатьох із оповідачів це був єдиний випадок їхньої свідомої взаємодії зі спільнотою, від якої їх остерігали ще в дитинстві. Якби вони замість мене сиділи у цьому кафе, то й гадки не мали б, що на іншому боці вулиці, у магазині сантехники, тяжко працюють двоє ромів, які приховують свою національність, щоб не лишитися без роботи.

Володимир Кундадар, голова ізмаїльської ромської ради, та Михайло Васильєв, волонтер з ромської громади.«Якщо вони знають, що ти ром, то не дадуть тобі роботу, – каже Володимир Кундадар, голова ізмаїльської ромської ради. – Є багато розумних, освічених ромів, але, щоб досягнути чогось, їм доводиться приховувати, що вони – роми, не показувати, що вони спілкуються з іншими ромами».

У селах, де живе більшість ромського населення, проблеми з працевлаштуванням можна подолати, вирощуючи власну продукцію та продаючи її на місцевих ринках.

Хоча жертва злочину може бути переконаною, що злочинець – ром, але жодна статистика не підтверджує, що роми більш схильні до злочинів, ніж будь-які інші етнічні групи. Дослідження 2013 року, опубліковане ХІСР – Харківським інститутом соціальних досліджень – виявило, що кількість злочинів, вчинених ромами у сільських районах України, є в 2.5 рази меншим, ніж кількість злочинів, вчинених загальним населенням у цих районах.

Проте у містах жебрацтво або кримінальна діяльність можуть стати єдиною альтернативою голодній смерті. Як зазначають ромські активісти, цьому можна запобігти освітою та заохоченням.

Одне з ключових завдань активістів – поширювати історії успіху ромів у ромських громадах і поза ними

«Два роки тому мене пограбували бідняки-роми біля магазину. Вони знали, що я теж ром, але їм було байдуже, – каже Володимир Кондур, голова Одеського ромського правозахисного центру. – Після цього я міг би сказати, що вони – погані люди і що я їм більше не допомагатиму. Але я цього не зробив».

«Ви маєте зрозуміти, що ці люди потребують уваги, щоб вибратися з економічних та психологічних труднощів. Покажіть їм, що є інші можливості».

Одне з ключових завдань активістів – поширювати історії успіху ромів у ромських громадах і поза ними, ламати стереотипи та не давати найбіднішим родинам потрапити у ці стереотипні сценарії. Вони хочуть показати, що у країні є успішні роми-письменники, механіки, бізнесмени, студенти, вчені та спортсмени.

Це нелегко. Протягом тижня після вбивства відбувалася онлайн-кампанія: по соцмережах ходили фотографії чепурно вбраних молодих ромів з плакатами «Я не злочинець». Вона не отримала майже ніякого розголосу в українських ЗМІ.

Розірвати коло

Незважаючи на урядовий план дій, зусилля ромських активістів не отримують реальної державної підтримки. «У міністерстві культури є три посадовця, відповідальних за те, щоб втілити в життя «Стратегію захисту та інтеграції в українське суспільство ромської національної меншини на період до 2020 року», але в них немає бюджету, – пояснює Яна Салахова, спеціаліст із протидії расизму та ксенофобії Представництва МОМ в Україні.

Через неймовірну бюрократію, а також неспроможність виконати обіцянку щодо безкоштовної державної медицини та освіти, багато ромів продовжують існувати у замкненому колі бідності та вразливості.

Щоб записати дітей до державного дитячого садку, потрібні документи і гроші на хабарі – чого ромські родини, які часто живуть у роз’їздах, можуть просто не мати. Потрапивши до школи, ромські діти можуть опинитися у сегрегованих класах, або взагалі в окремих навчальних закладах, де стандарти освіти є нижчими.

Єдина школа в Лощинівці. Восьмеро дітей з ромського населення села тепер не можуть сюди ходити: їм це заборонили.Лікарі, які отримують від держави жалюгідну зарплату і яким вкрай бракує медикаментів, можуть відмовитися лікувати ромів, вважаючи, що ті не зможуть заплатити за процедуру – хоча ця процедура мала б бути безкоштовною.

«Я була у маленькому селі біля Кіровограду – у ромки, яка розповіла мені, що була вагітна, пішла до лікарні, і лікарі відмовилися допомогти їй, бо боялися, що в неї не вистачить грошей на оплату кесарева розтину, – каже голова “Чіріклі” Земфіра Кондур. – Коли вони погодилися це зробити, дитина вже була у комі».

Дослідження ХІСР показує, що коли роми стикаються з труднощами, вони рідко усвідомлюють свої громадянські права, і тому не вимагають їхнього дотримання. Після втечі зі свого дому в Лощинівці Зинаїда Дамаскіна перебуває у відчаї. До втечі вона продавала одяг на ізмаїльському базарі і вже майже виплатила позику за будинок, який тепер перетворився на руїну. Вона навіть не уявляє собі, як подати позов і з ким говорити. Її діти – Саша, 13 років, і Коля, 11 років – опинилися серед тих 8 ромських дітей зі школи Ангеліни, які цього вересня не змогли розпочати свій шкільний рік, бо вони тепер бездомні.

«Ми не знаємо, що робити, куди йти. Кожного дня ми спимо в іншому місці. Молодша дитина налякана. У нього проблеми з серцем. – побивається вона зі сльозами в очах. – Чому ми? Ми нічого не зробили ані їм, ані тій дитині. Серед нас є хороші й погані, як у кожному народі. Одна погана вівця не може зіпсувати все стадо».

About the author

Максим Такер – британський журналіст, що працює в Україні. Він пише для The Times; публікувався також у Guardian, Newsweek та Politico Europe. Перед цим він був представником Міжнародної Амністії, координатором її кампаній по Україні та Південному Кавказу, і провів більшу частину останніх семи років, досліджуючи Радянський Союз і живучи на його колишніх теренах. Читайте Максима у Твіттері: @MaxRTucker.


We encourage anyone to comment, please consult the
oD commenting guidelines if you have any questions.