Print Friendly and PDF
only search openDemocracy.net

Де місце жінок в українській політиці пам’яті?

Сучасний збройний конфлікт, схоже, змусив Україну провести переоцінку свого минулого. Але посадовці роблять своїй країні ведмежу послугу, здебільшого виключаючи жінок з цього минулого і відокремлюючи їхню роль. English

Жовтень 2015 р.: мешканці Харкова збираються на святкування нового державного свята - «Дня захисника України». (с) Павел Пахоменко / «РИА Новости». Всі права захищені.14 жовтня Україна святкуватиме нове державне свято, День захисника України. Це нове мілітарне свято, оголошене у 2014 році — через шість місяців після того, як спалахнув збройний конфлікт на Донбасі, — замінило собою традицію святкувати радянський «День захисника Вітчизни» 23 лютого. 

Нову дату обрали з певних причин. У православній та греко-католицькій традиціях 14 жовтня відзначається свято Покрови Пресвятої Богородиці. Крім того, в Україні, цей день містить в собі асоціації з військом: свято Покрови було популярним серед козаків, а в 1940-х роках Українська Повстанська армія (УПА) стала вважати його символічною датою свого утворення. Складається враження, що президент Петро Порошенко має за мету підкреслити традицію українського війська, не пов’язану з радянською армією. Такий крок є вкрай актуальним у світлі нинішнього конфлікту, який актуалізував символічний зв’язок між «радянським» і «російським», а разом із ним — бажання відірватися від радянського минулого.

Однак у всьому цьому чогось бракує, а саме — тисяч жінок, які захищали і продовжують захищати українську державність, як зі зброєю в руках, так і без неї. Навіть ті 1500 жінок, що служили чи продовжують служити на Донбасі під час конфлікту, не фігурують в офіційних святкуваннях Дня захисника України. Та й саме слово «захисник» майже завжди вживається у чоловічій формі, навіть у назві свята. 

Таке виключення означає, що на периферію офіційної пам’яті витісняються не тільки жінки, які брали участь у минулих війнах — жіночому досвіду нинішнього конфлікту на сході теж приділяється мало уваги.

Включення жінок 

«Народ без героїв — держава без захисників», — каже Павло Подобєд з Українського інституту національної пам’яті (УІНП), закладу, що стоїть за розробкою «законів про декомунізацію» і займається розвіюванням старих радянських міфів та створенням нових. Колишні та теперішні українські герої здебільшого асоціюються з військом та війнами — виграними і програними. Так як традиційно вважається, що на війні немає місця для жінок (крім символічного) так само нема його і в традиційному героїчному уявленні про «захисників».

Як в Україні розуміють концепцію «включення» жінок, демонструє Сергій Громенко, колишній представник УІНП, який у своєму інтерв’ю 2015 року про впровадження нового свята підкреслив, що разом із вшануванням захисників, якими є «і реальні військові, і Національна гвардія, і спеціальні служби, і добровольці, і волонтери», Український інститут національної пам'яті «буде наполягати на тому, щоб у цей день обов'язково встановилася традиція вшановувати солдатських дружин і матерів. Тому що не тільки хлопці, не тільки чоловіки стоять на захисті нашої Батьківщини». Отже, замість того, щоб забезпечити вшановування жінок як захисниць України, інститут надалі пропонує лише обмежений погляд на їхні реальні ролі у суспільстві та у збройному конфлікті. 

Замість цього варто обговорити місце, яке ці чоловіки — ті, кого ми героїзуємо — відводять жінкам і таким чином підняти проблему нашого сприйняття власних «героїв»

Треба визнати справжні ролі, які відіграють українські жінки у конфліктах — вони є не лише «солдатськими дружинами і матерями». Сприймаючи їх як жертв ворога або як другорядних помічниць, що часто трапляється, ми відмовляємо їм у здатності діяти. Але якщо зосереджуватися лише на конкретних жінках і їхніх досягненнях, не звертаючи уваги на ширший контекст, ми ігноруємо маскулінність оточення, в якому діяли ці жінки.

Отже, заклик включити жінок до дискусії про «захисників держави» означає не «віддати їм належне», дозволивши їм зайняти місце серед національних героїв-чоловіків; такий жест лише укріплює наше сьогоднішнє уявлення про «героїв» як про — перш за все — військових лідерів, і тим самим виправдовує патріархальну ідеологію, яку ці герої підтримували, і насильство, яке деякі з них чинили та пропагували.

Замість цього варто обговорити місце, яке ці чоловіки — ті, кого ми героїзуємо — відводять жінкам і таким чином підняти проблему нашого сприйняття власних «героїв».

Жінка як символ

У жовтні 2015 року, на честь Дня захисника України, Національний Банк України випустив нову пам’ятну монету номіналом п’ять гривень, присвячену «вшануванню мужності та героїзму, нескореності й волелюбності борців за національну справу усіх поколінь».

Дизайн монети багато говорить про те, як саме люди уявляють та вшановують «захисників» (історичних та сучасних). На реверсі зображений тризуб на фоні камуфляжу. Центральною фігурою на аверсі є Богородиця, що простягає свою покрову над українськими козаками (справа від неї) та сучасними солдатами (зліва).

Те як гендерні ролі представлені в обох емблемах, ініційованих державою, є дуже характерним — будують і захищають державу чоловіки, а жінки просто служать символами нації

Образ Покрови, яка захищає майже виключно чоловіків-захисників, є популярним в українській культурі. У Верховній Раді вже понад 16 років знаходиться величезна картина, 2x5 метрів, під назвою «Державотворення»; на ній зображена Покрова, що вкриває близько 80 депутатів, а також деяких літературних та реальних історичних персонажів. 

Картина Олексія Кулакова «Державотворення», яка знаходиться у Верховній Раді, зображує багато відомих чоловіків з історії України, але зовсім небагато жінок. Джерело: http://www.ednist.info.Усі нечисленні жінки, присутні на картині — символи. Крім самої Діви Марії, там ще є «узагальнюючий образ української жінки»; його представляє Катерина, героїня знаменитої поеми Тараса Шевченка — вагітна жінка, яку звабив та покинув російський імперський солдат і відштовхнуло її власне суспільство. Є там і «збірний образ української матері»; його представляє П’єта, де Богоматір не має обличчя (за рішенням художника). «Реальні» жінки на полотні — Леся Українка та княгиня Ольга (яких традиційно використовують як приклад «видатних українок») і пара ледве впізнаваних депутаток, які насправді теж є лише символами, формальними образами у цьому морі чоловіків.

Те як гендерні ролі представлені в обох емблемах, ініційованих державою, є дуже характерним — будують і захищають державу чоловіки, а жінки просто служать символами нації.

На периферії національного пантеону 

Тенденція прославляти воєнних героїв зростає в Україні частково завдяки ініціативі вшановувати пам’ять «учасників боротьби за незалежність України», як прописано в одному з «законів про декомунізацію», а частково тому, що зараз Україна займається військовою обороною своєї територіальної цілісності. УІНП планує створити новий національний пантеон. За словами голови інституту, Володимира В’ятровича, це має бути місце, «де були б перепоховані люди, які зробили найбільший внесок для розвитку України як держави, української культури, науки. І серед них, очевидно, мали б бути загиблі герої сучасної війни».

У цьому пантеоні розподіл гендерних ролей, скоріше за все, буде таким самим, як на картині «Державотворення»: надмірна кількість військових, чоловічих фігур і наголос на національній — а не на громадянській — ідентичності героїв. Беручи за основу соціологічні опитування про популярність історичних постатей, Національний інститут стратегічних досліджень обговорює потенційних кандидатів для нового пантеону; майже всі вони — чоловіки. У представленому Інститутом аналізі майбутнього пантеону, крім вищезгаданих Лесі Українки та княгині Ольги, з жінок фігурують лише Олена Теліга, поетеса і членкиня Організації українських націоналістів (ОУН), та Соломія Крушельницька, знамените сопрано початку XX століття.

Українська політика пам’яті не виключає жінок цілковито. У 2016 році, відзначаючи річницю закінчення Другої світової війни, УІНП вирішив зосередити увагу на жіночих історіях. Цей проект називався «Війна не робить винятків. Жіночі історії Другої світової». Намір зосередитися на жіночому досвіді, щоб «наголосити на злочинній природі війни» виглядає похвально. Але 12 історій , як військових, так і цивільних жінок, обраних УІНП є просто відтворенням чоловічого пантеону, а не ефективною спробою задуматися над традицією прославляння війни через її героїв. Єдина різниця полягає в тому, що чоловіків-героїв вшановують щороку, а жінок — лише іноді, у рамках спеціального проекту. 

Роль і долю українських жінок під час Другої світової війни ще належить публічно обговорити - з наслідками для сьогодення. Джерело: memory.gov.ua.У радянській традиції жіноча історія Другої світової війни знаходилася на периферії героїчних чоловічих наративів. Цю тенденцію продовжують сучасні офіційні українські наративи війни. Наприклад, у Національному музеї історії України у Другій світовій війні можна замовити екскурсію, присвячену жінкам, які надавали швидку медичну допомогу пораненим солдатам і виносили їх з поля бою. «Вдячні солдати називали їх не інакше, як “янголами”», — сказано на веб-сторінці музею. Отож, з 800 000 жінок, що служили в радянській армії у Другій світовій, музей вирішив зосередитися на історіях сестер-«янголів», розкриваючи не багато про реальний воєнний досвід цих жінок, який включав у себе невідповідне забезпечення формою і спорядженням, сексуальне насильство та дискримінацію, вкорінену в офіційні структури.

Щодо Червоної Армії, вона дедалі більше стає предметом критичної оцінки, особливо в сучасному науковому просторі, а ось у поглядах на український націоналістичний рух 1930х-1950х має місце різка полярність, що ніяк не допомагає нам зрозуміти його.

З одного боку, радянська пропаганда зображувала всіх націоналістів нацистськими колаборантами, тим самим дискредитуючи всі зусилля домогтися української незалежності. Сліди цієї пропаганди простежуються у сучасному прокремлівському погляді не тільки на націоналізм, але на будь-яку підтримку ціліснісності української держави.

З іншого боку, пронаціоналістський підхід геть некритично ставиться до націоналістичного руху і має тенденцію відкидати критику як повторювання радянської пропаганди. Саме в цій атмосфері суперечливого та часто спотвореного зображення українського націоналізму гендерно-орієнтований аналіз може допомогти знайти детальний і критичний погляд на цей рух, ані заперечуючи боротьбу його учасників та учасниць за незалежність, ані відбілюючи його темні сторінки.

Як і популярні зображення Радянської Армії, зображення українського націоналістичного підпілля теж не повністю виключають жінок. Жінки виконували функції зв’язкових (відповідали за безпеку конспіративних квартир, передавали повідомлення, збирали інформацію) та іншу роботу, вкрай важливу для існування ОУН та УПА. Проте включення окремих жіночих постатей до героїчних наративів про націоналістичний рух є лише формальним і не дає широкого уявлення про розподіл гендерних ролей в ОУН та УПА чи про патріархальні тенденції цих організацій. 

Як у радянський період, так і протягом останніх 25 років незалежності, українське суспільство виховувалося на героїчних розповідях про захист батьківщини, у центрі яких стоять чоловіки

Керівництво ОУН чітко знало, які гендерні ролі вони хочуть бачити в українському суспільстві. В одному з підпільних видань сказано, що «[с]прави виховання нового молодого, здорового фізично духово [sic] й морально покоління — це перше головне завдання жінки». Але насправді ОУН та УПА дуже покладалися на жінок, яким давали ризиковані підпільні завдання — адже вони, на думку націоналістів, привертали менше уваги радянської влади. Таким чином, з жінок — особливо з дівчат і матерів з дітьми — виходили відмінні повстанки, адже їм вдавалося зберігати цивільний вигляд. 

Як така інструменталізація жінок вплинула на учасниць підпілля, рідко обговорюється в Україні. Радянська влада швидко розгадала секрет тривкості існування націоналістичного руху і спрямувала зусилля на арешти жінок — трактуючи їх і як націоналісток, і як приманку, що могла привести до більш впливових колег-чоловіків. Тому жінки з ОУН та УПА зазнавали подвійних переслідувань: з боку радянської влади і з боку внутрішньої служби безпеки, яка часто підозрювала їх у зраді, реальній або потенційній. Багато з них втратили життя, інші — свободу, родину, кар’єру, здоров’я. Вже не говорячи про те, що жінки часто ставали жертвами сексуального насильства з боку своїх чоловіків-націоналістів.

Люди, які стоять за пам’ятниками 

Гендерно-орієнтована критика націоналізму та створення національних і націоналістичних героїв в Україні може відкрити справжній досвід членів пантеону — і чоловіків, і жінок — який зазвичай губиться у процесі героїзації. 

Як у радянський період, так і протягом останніх 25 років незалежності, українське суспільство виховувалося на героїчних розповідях про захист батьківщини, у центрі яких стоять чоловіки. Не дивно, що цьому суспільству так важко прийняти той факт, що жінки теж мали право брати активну участь у Майдані чи воювати на Донбасі. І навіть коли жінки брали участь у насильстві або не бажали обмежуватися традиційно «жіночими» видами діяльності (такими як готування їжі чи доглядова праця), все одно загалом їх сприймали як тих, хто допомагає, а не тих, хто активно бореться за державність України.

Сексуалізація жінок, які беруть участь у збройному конфлікті на Донбасі дуже поширена, а їхні дії сприймаються як виняткові, як щось, що вони виконують, всупереч своєму гендеру. Власне, нема великої різниці між тим, як зараз сприймають українських солдаток і тим, як зображують солдаток часів Другої світової війни — і про реальний досвід як одної, так і другої групи ми знаємо дуже мало.

22 березня: Савченко засуджена до 22 років позбавлення волі. (С) Євгеній Біятов / VisualRIAN. Всі права захищені.Одним з найвідоміших жіночих облич нинішнього конфлікту є Надія Савченко. Льотчиця, офіцерка Збройних сил України, колишня політична полонена у Росії, а зараз депутатка українського парламенту; її життєва історія — надзвичайна. Щоб отримати можливість вчитися на льотчицю, Савченко довелося подолати багато перешкод — посади, які жінки можуть займати в українській армії, обмежуються законом. Однак у публічних обговореннях Савченко, що почалися після її визволення з російського полону, цим складнощам не приділялося багато уваги. 

Українські мейнстрімні медіа воліють зосереджуватися на «нежіночній» зовнішності Савченко, а не на її професійній діяльності. Але на особистому житті Савченко роблять наголос не тільки медіа. У серпні 2016 року її колега з політичної діяльності, радник міністра внутрішніх справ Антон Геращенко, порадив Савченко залишити політику, завести родину й «зайнятися влаштуванням свого особистого життя». Здається, тиск щодо створення традиційного жіночного образу виявився ефективним, принаймні частково — Савченко вдягнула вечірню сукню та пішла на телевізійне побачення з журналістом, щоб розкрити «Савченко як жінку».

Прославлення воєнного героїзму, мабуть, неможливо уникнути в часи війни, але від цього воно не стає менш проблематичним

Сприйняття Савченко як символу конфлікту на Донбасі та української нескореності тривало недовго. Навіть у тих випадках, коли її сприймають як унікальну героїню, до неї ставляться скоріше як до образу. Реальний досвід Савченко — її служба у складі української миротворчої місії в Іраку, або труднощі, з якими вона зіткнулась у спробі потрапити до університету повітряних сил — здебільшого ігнорується.

Україна зайнята розвіюванням старих міфів і створенням нових, а у зв’язку з новою війною розрив із минулим стає необхідним та неминучим. Прославлення воєнного героїзму, мабуть, неможливо уникнути в часи війни, але від цього воно не стає менш проблематичним.

Вилучення жінок з популярних героїчних наративів свідчить про ширшу проблему — вилучення інших маргіналізованих груп, чиї наративи, якщо їх включити до мейнстрімної історіографії, розкажуть менш однобоку історію війни. У такій історії поруч із розповіддю про славну смерть на полі бою доведеться поставити і розповідь про безславне виживання після зґвалтування; поруч із гордістю перемоги — ганьбу колабораціонізму; поруч із боротьбою за незалежність — участь в етнічних чистках. Включення жінок та інших маргіналізованих груп, які через свої етнічні, расові, сексуальні чи будь-які інші відмінності не вписуються в загальноприйнятий образ «героя», допоможе підняти проблему самої концепції героїзму в Україні.

Звернувши увагу на ці групи, Україна може стати дещо менш «героїчною» в традиційному сенсі слова, але це може допомогти об’єднати українок і українців навколо мирної, громадянської ідентичності, радше ніж національної та войовничої. 

«Тільки там, де пам'ятають загиблих, є ті, хто захищає живих», — каже Володимир В’ятрович. Можливо, вихід полягає в тому, щоб пам’ятати загиблих такими, якими вони були насправді, а не такими, якими ми їх уявляємо.

Авторизованний переклад Асі Фруман.

About the author

Олеся Хромейчук — стипендіатка Фонду Леверх’юма та наукова співробітниця в Університеті Східної Англії, де вона викладає радянську історію та вивчає участь і зображення жінок у військових угрупуваннях часів Другої світової війни. Вона є авторкою книги «“Undetermined” Ukrainians. Post‐War Narratives of the Waffen SS “Galicia” Division» (Oxford: Peter Lang, 2013).


We encourage anyone to comment, please consult the
oD commenting guidelines if you have any questions.